Видання Міністерства
оборони України.

Видається
з 8 червня 1992 р.

16 серпня 2014 р.
      
В регіонах України можливі терористичні загрози - СБУ      США не підтверджують проникнення російської військової техніки в Україну      Польща може перестати імпортувати російське вугілля      Кількість жертв лихоманки Ебола досягла 1145 людей - ВООЗ      АП: Україна робить все, щоб уникнути провокацій з гуманітарним вантажем РФ      ОБСЄ: Харківська область більше не може приймати біженців      Сили АТО увійшли до Луганська - ЗМІ      Ірак попросив США розширити військову операцію проти бойовиків      В Одесі відновлює підготовку кадрів Військово-морський ліцей      
№ 17, 02.03.2011 р.

КОЗАК У РЯСІ


Заява російського прем’єр-міністра Володимира Путіна про те, що Росія і без України перемогла б Німеччину у Великій Вітчизняній війні, належить до тих, які забуваються важко. Неварто наводити відомі всім аргументи на її спростування — варто згадати, що з чотирьох тричі Героїв Радянського Союзу три — українці. А два наші співвітчизники — Павло Дубинда й Іван Драченко стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами Ордена Слави, всього ж у СРСР таких було тільки четверо. Тож варто було б лідерам сусідньої і начебто дружньої держави визнати, принаймні, що внесок українського народу у перемогу в Другій світовій війні був аж ніяк не менший, аніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Ризикну зауважити, що без цього наш великий сусід мав би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу. Роль українців в освоєнні Сибіру і Далекого Сходу важко перебільшити. Ось що пише відомий сучасний російський письменник, вчений і громадський діяч Василь Биковський: “Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украиской территорией” (“Дар Божий”, Москва, 2005 г., с. 159). Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця адмірала Завойка, який організував її оборону і врятував від окупації ще в середині XIХ століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу (зокрема Хабаровськ), якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, що заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі — до Аляски включно, яку проводили починаючи з ХVII століття переважно українці — випускники Києво-Могилянської академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра несли слово Боже крізь увесь Сибір аж до американського континенту. Про одного з них — Агапія (Андрія) Гончаренка (Гумницького) — варто розповісти докладніше. “Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации”. Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, якого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року в Парижі, коментарів не потребують.
І одним з таких “мостів до європеїзації” є творчість Тараса Шевченка, популяризатором якої, передусім на американському континенті, був Агапій Гончаренко.

Майже 140 років тому в англомовному двотижневику “Аляска Геральд” за 1 березня 1868 року його видавець Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривку з поеми “Кавказ” під назвою “Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка”. Це була перша згадка про Шевченка в англомовному світі. У цьому ж двотижневику він вмістив українською мовою уривки з творів “І мертвим, і живим...”, “Кавказ”, “Думи мої, думи мої...” — і це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу.
Таку інформацію подає “Шевченківський словник”, виданий 1978 року в Києві, де в статті про Андрія (Агапія) Гончаренка вказано, що він був першим перекладачем творів Тараса Шевченка англійською мовою на американському континенті, послідовним пропагандистом його творчості і що 1 квітня 1861 року він вмістив у “Колоколе” статтю з приводу смерті Великого Кобзаря українською мовою. Тоді Агапій Гончаренко вже працював у Лондоні складачем “Вільної російської друкарні”, заснованої Олександром Герценом. 1865 року Андрій Гончаренко емігрував до Америки, де через декілька років заснував у Сан-Франциско першу на американському континенті слов’янську друкарню. Окрім уже згаданого двотижневика “Аляска Геральд”, що в перекладі означає “Вісник Аляски”, що виходив з 1 березня 1868 року до 1 квітня 1872-го англійською і російською мовами, він видавав також з осені 1872-го до весни
1873-го українською і російською мовами журнал “Свобода”, в останньому, п’ятому, номері передрукував вже названу статтю з “Колокола” про Тараса Шевченка і уривок з поеми “Кавказ”.
Цей рік особливий — виповнюється 90 років від дня смерті, а потому — і 175-річчя з дня народження А. Гончаренка. Варто вшанувати його світлу пам’ять.
Андрій (Агапій) Гончаренко (Гумницький) народився 31 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Найімовірніше народився він в селі Кривині, хоч не виключено, що і в селі Кам’янка поблизу Фастова, звідки походив рід його батька, бо сам Андрій Гончаренко в своїх “Споминках” точного місця народження не подає. Восьмирічним хлопчиком його віддають на навчання в Київську бурсу, а 1853 року після закінчення курсу навчання в Київській семінарії богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво-Печерської лаври Агапієм. Через чотири роки його посилають до Греції ієродияконом Атенської посольської церкви. Тут він прилучився до визвольного руху, став читати лондонські видання Герцена і Огарьова “Колокол”, “Полярную звезду”, дописувати до них. Російський посол заарештовує його, та дорогою до Росії, де Агапія Гончаренка чекало ув’язнення за революційну діяльність, він втікає з Константинопольської тюрми і 4 березня
1860-го приїздить до Лондона. Життя цього “козака в рясі”, як він сам себе називав, гідне пригодницького роману. Після Лондона — знову Греція, далі — Ліван, Єрусалим, зиму 1863-го Агапій Гончаренко провів у Єгипті, в Александрії, і, врешті-решт, 1 січня 1865 року він опиняється в Америці, в Бостоні, де на Різдво відправив свою першу православну службу на Новому континенті. Коли ж Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою діяльністю — він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці.
Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів — алеутів, він вважав їх козаками. В своїх “Споминках” він, зокрема, пише: “Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні... Наше общежитійне козацьке джерело — гарно й чисто збереглось на виспах в Алясці... Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали”. Це можна пояснити хіба тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів після Камчатки Московією наприкінці XVII та у XVIII століттях в складі російських загонів було чимало українських козаків, котрі, можливо, були домінуючою і керівною силою. До таких висновків спонукає більш вивчена історія колонізації і освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним з найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру і далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію і широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням в Сибір, як правило, довічно, але вільним. Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою, за кілька років після арешту, він був призначений царським воєводою в Бурятії (Забайкалля), де увійшов в історію, як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть пісню склали, досі її там співають. Років зо тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську. Разом з Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину — було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного — чернігівський полковник Василь Многогрішний після арешту вже в засланні командував загоном царських військ в Красноярську, став там ледь не царським воєводою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя аж в Анадирі на Чукотці, а 1702 року очолив експедицію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священнослужителів, ченців Києво-Печерської лаври та з інших обителей — першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова. І 1705 року митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру — Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священнослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця. Тож зараз православний люд Камчатки відзначає 300-річчя християнізації півострова, яке започаткували місіонери з далекої України. Взагалі, якщо замислитись і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями і українці (хоча більшість з них — зрусифікувалися) становлять принаймні третину всього населення нинішньої Росії за Уралом, передусім в Сибіру, на Далекому Сході. Українські священнослужителі, ці “козаки в рясах”, несли за Урал освіту і європейську культуру. Ще 1702 року митрополит Філофей Лещинський звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу з латинською мовою, і така школа була створена — в ній викладали київські монахи. Як пише дослідник Борис Самбор, в одній з чолобитних до царя він просив, що як в Сибіру “знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей, щоб брати йому, митрополитові, в Софіївський діб без перешкод”. Цар дозволяв, але під особисту відповідальність Філофея. Так 1704 року в Тобольську з’явився перший церковний хор з українських засланців у Сибіру. Як пише Борис Самбор в журналі “Православний вісник”, №№ 7 — 8 за 2003 рік, С. Заваріхін в своїй праці “В древнем центре Сибири” про сибірське церковне будівництво у XVIII столітті говорить однозначно: “Вообще нужно сказать, что влияние украинского зодчества на архитектуру далекой Сибири проявилось довольно отчетливо, отчасти объясняется тем, что с 1702-го по 1768 год все тобольськие митрополиты были выходцами с Украйны”. Українці, переважно козаки (особливо багато з’явилося їх тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 року), освоювали в складі загонів царських Сибір і Камчатку, а потім і Аляску, рухаючись на схід із заходу. А. Гончаренко через сторіччя продовжив цю справу з протилежного боку — з Америки. Коло замкнулося. Свою газету “Вісник Аляски” з антицарськими статтями він переправляв з Америки в Сибір, в Російську імперію. Революційна за змістом, вона виховувала українську національну свідомість і підривала підвалини російського самодержавства.
Агапій Гончаренко у першому номері “Вісника Аляски” разом з англомовною статтею про Тараса Шевченка надрукував російський переклад тексту американської Конституції. В обмеженій за розміром розповіді годі охопити все його бурхливе й подвижницьке життя — краще прочитати його “Споминки”, які ми видаємо. Вперше вони надруковані Михайлом Павликом у Коломиї 1894 року, відтоді в Україні вони не виходили, лише в Канаді, в Едмонтоні, 1965 року їх перевидав Яр Славутич. Помер Андрій (Агапій) Гончаренко 6 травня 1916 року у своїй садибі біля міста Гайворд в Каліфорнії, там, у горах, він прожив понад сорок років. На завершення ж варто процитувати слова цього невідомого в Україні діяча, який писав у своїх “Споминках”: “Я втік з московської тюрми в широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров... Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю”. Ці слова Андрія (Агапія) Гончаренка виявилися пророчими.

Данило КУЛИНЯК,
для “Флоту України”


Версія для друку

Для додавання коментарів, будь ласка, авторизуйтесь.

Логін:
Пароль:
Якщо Ви ще не зареєстровані, пройдіть миттєву реєстрацію

Архів