Видання Міністерства
оборони України.

Видається
з 8 червня 1992 р.

4 березня 2016 р.
      
№ 82, 14.10.2011 р.

ЖИТТЯ, ПРИСВЯЧЕНЕ УКРАЇНІ ТА ФЛОТУ


Більше п’ятдесяти років минуло з дня, коли на чужині знайшла вічний спочинок душа генерал-хорунжого по адміралтейству Володимира Олександровича Савченка-Більського

Ігор ГРИЦЕНКО, для “Флоту України”

Громадський діяч та патріот, що стояв в авангарді борців за державність України, морський офіцер Володимир Савченко-Більський, нині призабутий, більш як 40 років свого життя присвятив вітчизняним армії та флоту. Отож, нагадаємо заслуги та внесок в історію цього військовика, коротко окресливши його життєвий шлях.
Володимир Олександрович народився 14 червня 1867 року в селі Олишівка, що на Чернігівщині, в українській шляхетній сім’ї. Його батько був знаним на Чернігівщині іконописцем, походив зі старовинного козацького роду, який брав свій початок від литовського шляхтича Сави Більського, що наприкінці XVI сторіччя прийшов до Запорозької Січі. Його мати також мала козацьке походження, належачи до роду Суліїв, з якого вийшло багато громадських діячів старої України. Одним з них був Федір Сулій, свого часу — голова українського гуртка в Петербурзі, він брав участь в похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого заповів українському музею Василя Тарновського в Чернігові. Дядько Володимира — Митрофан Сулій входив до складу делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію.
Вихований на таких родинних традиціях Володимир Савченко-Більський, звісно, став українським патріотом. Взагалі ж, родина Савченків-Більських заснувала цілу плеяду громадських діячів. Рідний брат Володимира, Михайло, став знаним агрономом і свого часу займав пост генерального секретаря хліборобства в уряді УНР, а за Гетьманату в 1918 році він був обраний членом президії Всеукраїнського Земського Союзу. Інший брат Володимира, Василь, став популярним в Чернігові малярем. Проте куди більших успіхів на цій ниві здобув його син, племінник головного героя цієї розповіді, Олександр Савченко-Більський…
Володимир на відміну від своїх братів обрав військову кар’єру. В 1888 році двадцятирічний Савченко-Більський заступає на військову службу, яку проходить однорічником у складі 112-го Уральського пішого полку. Після того направляється в піхотне юнкерське училище. В 1893 році він отримує чин поручика і призначення в елітний 22-й Нижегородський піший полк, що квартирував у Польщі.
Однак необхідність постійного зв’язку з рідною українською землею дала про себе знати, і вона змушує молодого поручика шукати інші місця для продовження військової служби.
4 лютого 1902 року наказом по Морському відомству за №390 поручик Володимир Савченко-Більський був переведений на флот із зарахуванням по адміралтейству. Того ж року він отримав звання штабс-капітана і оселився в Севастополі, що на довгі 15 років стане йому рідною домівкою. Разом із цим Володимир Олександрович бере активну участь в житті української севастопольської громади.
Зрештою, 23 червня 1906 року він стає членом конспіративного гуртка “Кобзар” у Севастополі, де з двома десятками морських офіцерів та місцевих освітян береться за нелегку тоді справу популяризації української пісні, книги, вистави. Його сучасники пригадували неабиякий режисерський талант Савченка-Більського, що проявлявся в ході організації українських театральних вистав.
Невдовзі розпочалася світова війна, яку він зустрів у ранзі капітана Севастопольського флотського півекіпажу, де як людина добра і справедлива мав неабияку популярність серед матросів. В обстановці воєнного часу найбільш повно проявляються його воєнно-організаційні здібності, за що 6 грудня 1915 року Володимир Олександрович отримав звання підполковник.
Пізніше він стає командиром цієї військової формації, згодом завдяки його зусиллям вона стала першою українською військово-морською частиною ХХ сторіччя. На цій же посаді Володимир Олександрович зустрів Лютневу революцію, що дала життя першим паросткам української державності. Революція легалізувала українські політичні партії, численні культурні організації та об’єднання, зокрема і “Кобзар”, членом якого В. Савченко-Більський був вже десять років. Тепер число прихильників “Кобзаря” невпинно зростало, і на його базі була утворена Українська чорноморська громада, яка у свої кращі дні збирала більш як 5000 послідовників. Після революції кількість людей у Севастополі, що усвідомлювали себе українцями, зросла одразу в кільканадцять разів, і в цьому була пряма заслуга Володимира Савченка-Більського, що займав у Громаді пост заступника голови ради по культурно-освітніх справах. Паралельно він контролює діяльність українських корабельних рад, тоді ж за його участю робляться перші теоретичні начерки майбутньої вітчизняної Військово-морської доктрини.
Влітку 1917 року своїми енергійними зусиллями він швидко українізує Севастопольський півекіпаж. Чи не першою в усьому російському війську його частина завела свій український прапор-корогву з портретом Тараса Шевченка та почала виконувати національний гімн України. В листопаді 1917 року півекіпаж, що нараховував 700 осіб, склав Морський курінь імені гетьмана Сагайдачного після чого під командуванням мічмана Якима Христича вирушив до Києва. На жаль, пізніше цьому куреню судилося майже цілком загинути на вулицях рідної столиці в нерівній боротьбі проти військ Муравйова та арсенальських зрадників.
22 грудня того ж року Володимир Савченко-Більський був призначений урядом УНР на посаду директора канцелярії Морського міністерства, на якій беззмінно пробув до 5 січня 1920 р.
Полковник Володимир Савченко-Більський був одним з тих, хто стояв біля витоків створення українського флоту. Знаходячись на своїй посаді, він брав активну участь у розробці “Тимчасового закону про флот УНР”, що був прийнятий 14 січня 1918 р. і закріплював за Україною право на власний флот. У 1918 році існування українського флоту нарешті стало історичною дійсністю — за його участю пройшли перші військові операції. За свої заслуги у становленні флоту Володимир Олександрович отримує ранг генерал-хорунжого.
Але подальші політичні та воєнні події складалися не на користь українського флоту. Оточена з усіх боків ворогами, молода Українська Народна Республіка на початку 1919 року втратила свій флот та вихід до Чорного моря. Морське міністерство під тиском урядових соціалістів переживало далеко не найкращі часи, крім того, відчувалася потреба у збереженні та відтворенні сильно поріділого офіцерського корпусу українського флоту.
Задля цього 1 жовтня в Кам’янці-Подільському була заснована Гардемаринська школа, начальником якої було призначено генерал-хорунжого Володимира Савченка-Більського. Школа дуже швидко набрала добровольців і розгорнула свою діяльність, однак події воєнного часу призвели до того, що через півтора місяця місто було зайняте поляками, і школа мусила припинити свою діяльність…
У 1920 році уряди Польщі та УНР нарешті порозумілися та організували спільний похід проти СРСР. Знаходячись деякий час без посади, генерал-хорунжий 19 квітня займає посаду начальника Морського генерального штабу УНР. Через місяць, 19 травня 1920 р., невдовзі після звільнення Києва військами Польщі та УНР, його було призначено начальником Головної військово-морської управи (так тоді звалося Морське міністерство УНР). Генерал-хорунжий гарячково формує з “підручних” кораблів Дніпровську воєнну флотилію, набирає з моряків та добровольців Дніпровський флотський півекіпаж. Останній сформував зі своїх лав курінь морської піхоти і обсадив бронепотяг “Чорноморець”, який із серпня активно діяв на фронті проти більшовиків аж до самого останнього моменту, коли 21 листопада 1920 р. під Підволочиськом українська армія перейшла Збруч.
Знову порушується питання про відкриття українських військово-морських навчальних закладів. Та українська і польська армії швидко втрачають військове щастя і поспіхом відступають до Польщі та Західної України. Армії УНР більше не судилося повернутися до рідних теренів. ЇЇ військовики вдалися до еміграції. Генерал-хорунжий на довгий час оселяється в Ромейках, що в Сарненському повіті на Волині (тепер це Володимирецький район Рівненської області).
Але і тут він не полишає своєї праці, збагачуючи протягом 1920 — 1930-х років українську військову періодику власними спогадами і працями, що були надруковані у військових журналах “Табір”, “За Державність”, “Літопис червоної калини”, “Український інвалід”. З під його пера під назвою “Старший лейтенант флоту Михайло Білинський” виходять у журналі “За Державність” цінні і детальні спогади про цього видатного морського міністра та військового діяча УНР, колишнього співробітника генерал-хорунжого, що геройськи віддав своє життя в битві під Базаром.
Крім того, він публікує статті, присвячені геополітиці та історії флоту. Наприклад, його статті в “Таборі”: “Босфоро-Дарданельське питання і необхідність панування України на Чорному морі”, “Воєнна фльота України”, “Значіння торговельної фльоти”, в яких послідовно обгрунтовується доцільність існування потужного військового і торговельного флоту в майбутній незалежній Україні. А 1931 року на сторінках “Літопису червоної калини” виходить його “Короткий історичний нарис розвитку фльоти”.
Не залишився генерал і осторонь громадсько-політичного життя. Ставши політичним прихильником гетьмана Івана Полтавця-Остряниці та його Українського національного козачого товариства, він займає посаду повноважного представника цієї організації на Волині. Не кидаючи свого старого захоплення — театру, він і в еміграції часто організовував українські вистави в Сарнах. 10 травня 1937 року генерал був нагороджений Хрестом Симона Петлюри, а 27 липня того ж року Володимир Савченко-Більський відмітив своє
70-ліття, отримавши поздоровлення від президента УНР Андрія Лівицького та численних українських емігрантських організацій. В сарненській церкві було відслужено урочистий молебень за його здоров’я, а у вересні того ж року в Сарнах відбулася академія на честь ювіляра.
Коли запалав вогонь нової світової війни, то генерал знову взявся виконувати свій обов’язок перед урядом та державою. 1940 року при Українському допомоговому комітеті у Варшаві під патронатом місцевої Ради Хреста Симона Петлюри генералом Савченком-Більським було створено організацію “Українські комбатанти”, в рамках якої колишні старшини армії УНР заново проходили вишкіл на випадок війни Німеччини з Радянським Союзом.
Уряд УНР тоді вважав, що ці та низка інших бойових груп у перспективі могли б стати основою українського війська.
Після закінчення війни Володимир Савченко-Більський перебрався до Франції. Там він очолював Головну раду Хреста Симона Петлюри. У 1955 році у французькому місті Абодант кавалер Хреста Симона Петлюри генерал-хорунжий Володимир Савченко-Більський відійшов у вічність.


Версія для друку

Для додавання коментарів, будь ласка, авторизуйтесь.

Логін:
Пароль:
Якщо Ви ще не зареєстровані, пройдіть миттєву реєстрацію

Архів