Видання Міністерства
оборони України.

Видається
з 8 червня 1992 р.

9 липня 2012 р.
      
Підприємства вітчизняного ОПК готові долучитися до утилізації боєприпасів та ремонту кораблів і суден ЧФ РФ               Парламент Румунії розпочинає процедуру імпічменту президента Бесеску               Газета одеської облради вперше вийшла китайською мовою               У Чернігівській області перекинувся пасажирський автобус: 14 людей загинуло та 22 постраждало               Крим вже прийняв понад два мільйони туристів               Захисники китів Sea Shepherd оголосили "війну" південнокорейським китобоям               Кіпр просить у Росії 5 мільярдів євро               

“АЛЯСКОМАН” АНДРІЙ ГОНЧАРЕНКО — КОЗАК У РЯСІ

№ 73, 29.06.2012 р.
    Колишня заява Володимира Путіна про те, що Росія і без України перемогла б Німеччину у Великій Вітчизняній війні, належить до тих, які забуваються важко. Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування — варто згадати, що з чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три — українці. А два наші співвітчизники — Павло Дубинда й Іван Драченко — стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами ордена Слави, всього ж у СРСР таких було тільки четверо.

    Тож, варто було б лідерам сусідньої і начебто дружньої держави визнати, принаймні, що внесок українського народу в перемогу в Другій світовій війні був аж ніяк не меншим, аніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Ризикну зауважити, що без цього наш великий сусід мав би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу. Роль українців в освоєнні Сибіру і Далекого Сходу важко перебільшити. Ось що пише відомий сучасний російський письменник, вчений і громадський діяч Василь Биковський: “Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией” (“Дар Божий”, Москва, 2005 г., ст. 159). Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця адмірала Завойка, який організував її оборону і врятував від окупації ще всередині ХІХ століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу (зокрема, Хабаровськ), якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, який заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі — до Аляски включно, яку проводили починаючи з ХVІІ століття переважно українці — випускники Києво-Могилянської академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра, несли слово Боже крізь усю Сибір аж до Американського континенту.
    Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски. Більш того, вони навіть теоретично забезпечували, обгрунтовували цей процес. Так випускник Києво-Могилянської академії Михайло Антоновський, який народився 30 вересня 1759 року в містечку Борзна Ніжинського полку, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для “дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель”. У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на кшталт Січі, переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі українських козаків. За цю працю він одержав “височайшее благоволение”, звання майора й посаду секретаря Адміралтейської Колегії. Поліглот, що досконало володів багатьма мовами, став одним з найвпливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книг.
    Михайло Антоновський зробив свій внесок і в розвиток тогочасної військово-морської науки. Утвердившись як один з найвпливовіших журналістів Російської імперії, супроводжував царедворців у закордонних поїздках, зокрема графа Чернишова. 1787 року він супроводжував імператрицю Катерину ІІ в поїздці по Україні й Криму, вів щоденник цієї подорожі. 1789 року Антоновський призначений управителем похідної канцелярії командувача російського флоту адмірала Чичалова, він брав участь у морських битвах, вів історичний журнал з описом морських кампаній — згодом цей твір був визнаний як “драгоценный запас для истории российского флота” і виданий міністром освіти Шишковим 1826 року під назвою: “Военные действия российского флота против шведского в 1788, 89 и 90 годах...”. Ця книга становить неабияку цінність і нині, колись же вона була посібником для військово-морських навчальних закладів імперії. Цей твір — вагомий внесок козацького сина України у військово-морську історичну науку.
    1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю “Новейшее повествовательное землеописание...”, яку 1796 року цариця Катерина ІІ заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували (правда, незабаром звільнили), бо в ній були надруковані його дослідження “История Малой Руси” та “Малороссийские козаки”. Це були перші історико-етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської (великоруської) історії народ, який має свій етнопсихічний склад, особливості релігійного світогляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян — з Московського царства за часів Івана І. Він писав: “Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой республикански”.
    Українці і росіяни, вважав Антоновський, хоч і близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці “подрывные сочинения”, “возмутительные места” та висловлений “сепаратизм” (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість та був репресований.
    1810 року був відправлений у відставку “без награждения чином и пенсиона” і доживав свій вік “між відставними галерними матросами в галерному селищі”, де й помер 1816 року. Та сповнене пригод життя, діяльність і творчість українського патріота Михайла Антоновського — це вже тема окремої розмови, ми ж повернемося до українців на Алясці.
    Одним з перших відомих дослідників Аляски й Алеутських островів був капітан 1 рангу Петро Криницин, якого 1764 року призначили начальником Тихоокеанської секретної експедиції. 1768 року корабель під його командуванням обстежив ділянку північного берега Аляски, де перезимував на острові Унімак (згодом ці острови назвали островами Криницина). Десь у тих краях він і загинув
4 липня 1770 року. Записи і дослідження, які зробив Петро Криницин під час експедиції, мали велике наукове значення. Чималий внесок в освоєння й вивчення цього краю зробив і українець Іван Козиревський, який ще в двадцятих роках ХVII століття склав карти цього регіону — саме ними користувався і Вітус Беринг.
    “Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации”. Ці слова відомого російського громадсько-політичного діяча князя Миколи Трубецького, якого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року у Парижі, коментарів не потребують.
    І одним з таких “мостів до європеїзації” є творчість Тараса Шевченка, популяризатором якої передусім на Американському континенті був Агапій (Андрій) Гончаренко (Гумницький).
    Понад 140 років тому в англомовному двотижневику “Аляска Геральд” за 1 березня 1868-го його видавець Агапій Гончаренко надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривку з поеми “Кавказ” під назвою “Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка”. Це була перша згадка про Шевченка в англомовному світі. У цьому ж двотижневику вмістив українською мовою уривки з творів “І мертвим і живим...”, “Кавказ”, “Думи мої, думи мої...” — це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу. Таку інформацію подає “Шевченківський словник”, виданий 1978 року в Києві, де в статті про Агапія Гончаренка вказано, що він був першим перекладачем творів Тараса Шевченка англійською мовою на Американському континенті, послідовним пропагандистом його творчості, що 1 квітня 1861 року він вмістив у “Колоколе” статтю з приводу смерті Великого Кобзаря українською мовою. Там, зокрема, надруковано: “Від ієродиякона Агапія (Андрія Гончаренка) — І без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, — та все була потіха, все-таки була надія. Був у нас вдома Кобзар. Він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї дати, — коли самі не хочем знати... А тепер його немає, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. — На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі... Є вірні діти України, треба правду казати; — та є далебі діти нерозумні, а ще більше перевертнів і недоляшків...” (“Колокол” за квітень 1861-го).
    Тоді Агапій Гончаренко вже працював у Лондоні складачем “Вільної російської друкарні”, заснованої Олександром Герценом. 1865 року Агапій Гончаренко емігрував до Америки, де через пару літ заснував у Сан-Франциско першу на Американському континенті слов’янську друкарню. Окрім уже згаданого двотижневика “Аляска Геральд”, що в перекладі означає “Вісник Аляски”, який виходив з 1 березня 1868 року до 1 квітня 1872-го англійською і російською мовами, він видавав також з осені 1872-го до весни 1873-го українською і російською мовами журнал “Свобода”. В останньому, п’ятому, номері передрукував вже названу статтю з “Колокола” про Тараса Шевченка і уривок з поеми “Кавказ”.
    Цей рік особливий — виповнюється 180 років від дня народження Агапія Гончаренка. Варто вшанувати його світлу пам’ять.
    Андрій Гончаренко народився 31 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Найімовірніше народився він в селі Кривині, хоч не виключено, що і в селі Кам’янка поблизу Фастова, звідки походив рід його батька, бо сам Агапій Гончаренко у своїх “Споминках” точного місця народження не подає. Восьмирічним хлопчиком його віддають на навчання в Київську бурсу, а 1853 року після закінчення курсу навчання в Київській семінарії богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво-Печерської лаври Агапієм. Через чотири роки його посилають до Греції ієродияконом Атенської посольської церкви. Тут він прилучився до визвольного руху, став читати лондонські видання Герцена й Огарьова “Колокол”, “Полярную звезду”, дописувати до них. Російський посол заарештовує його, та дорогою до Росії, де Агапія Гончаренка чекало ув’язнення за революційну діяльність, він втікає з Константинопольської тюрми і 4 березня 1860-го приїздить до Лондона. Життя цього “козака в рясі”, як він сам себе називав, гідне пригодницького роману. Після Лондона — знову Греція, потому — Ліван, Єрусалим, зиму 1863-го Агапій Гончаренко провів у Єгипті, в Александрії, і врешті-решт 1 січня 1865 року він опиняється в Америці, в Бостоні, де на Різдво відправив свою першу православну службу на Новому Континенті. Коли ж Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко вже жив у Сан-Франциско, де займався видавничою діяльністю — він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали “Аляскоманом”.
    Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів — алеутів, він вважав їх козаками. У своїх “Споминках” він, зокрема, пише: “Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні... Наше общежитійне козацьке джерело — гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці... Учений чоловік народної просвіти витол-кував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали”. Це можна пояснити хіба що тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів після Камчатки Московією наприкінці ХVII — у XVIII століттях в складі російських загонів було чимало українських козаків, які, можливо, були домінуючою і керівною силою.
    Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, переселити частину українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував.. До таких висновків спонукає більш вивчена історія колонізації і освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним з найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру і далі, на Схід, тим більше, що царизм всіляко заохочував цю міграцію і широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням в Сибір, як правило, довічно, але вільним. Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою, за кілька років після арешту, призначений царським воєводою в Бурятії, в Забайкаллі, де увійшов в історію, як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть пісню склали, досі її там співають. Років зо тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську. Разом з Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину — разом з ним було вислано в Сибір не лише його сім’ю, а й родичів. Та всі вони з часом зробили там цілком успішну кар’єру. Так, брат Дем’яна Многогрішного, чернігівський полковник Василь Многогрішний після арешту, вже в засланні, командував загоном царських військ в Красноярську, став там ледь не царським воєводою. Племінник Дем’яна Многогрішного Михайло Зинов’єв, який згодом прибрав прізвище Многогрішного, засланий до Якутська, став представником царя аж в Анадирі, на Чукотці, а 1702 року очолив експедицію на Камчатку, торуючи дорогу для групи українських священнослужителів, ченців Києво-Печерської лаври та інших обителів — першої християнської духовної місії на Камчатку, готуючи таким чином християнізацію аборигенів цього півострова. І 1705 року митрополит Тобольський і всього Сибіру Філофей (в миру — Філофей Лещинський з України, випускник Києво-Могилянської колегії) посилає першу духовну місію, яка складалася переважно з українських священнослужителів, аж на Камчатку, де вони заснували Успенську пустинь з першим камчатським храмом на честь святого Миколая Чудотворця. Тож, нещодавно православний люд Камчатки відзначив 300-річчя християнізації півострова, яке започаткували місіонери з далекої України. Взагалі, якщо вдуматися і проаналізувати історичний процес, то не буде перебільшенням сказати, що Сибір значною мірою європеїзований саме українцями й українці (хоча більшість з них зрусифікувалися) становлять принаймні третину всього населення нинішньої Росії за Уралом, передусім в Сибіру, на Далекому Сході. Українські священнослужителі, ці “козаки в рясах”, несли за Урал освіту та європейську культуру. Ще 1702 року митрополит Філофей Лещинський звернувся до царя з проханням дозволити відкрити в Тобольську всестанову школу з латинською мовою, і така школа була створена — в ній викладали київські монахи. Як пише дослідник Борис Самбор, в одній з чолобитних до царя він просив, що як в Сибіру “знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей, щоб брати йому, митрополитові, в Софіївський діб без перешкод”. Цар дозволяв, але під особисту відповідальність Філофея. Так 1704 року в Тобольську з’явився перший церковний хор з українських засланців у Сибір. Як пише Борис Самбор в журналі “Православний вісник” за 2003 рік, С. Заваріхін у своїй праці “В древнем центре Сибири” про сибірське церковне будівництво у XVIII столітті говорить однозначно: “Вообще нужно сказать, что влияние украинского зодчества на архитектуру далекой Сибири проявилось довольно отчетливо, отчасти обьясняется тем, что с 1702-го по 1768 год все тобольськие митрополиты были выходцами из Украины”. Українці, переважно козаки (особливо багато з’явилося їх тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 року), освоювали в складі загонів царських Сибір і Камчатку, а потім — і Аляску, рухаючись на схід із заходу. А. Гончаренко через сторіччя продовжив цю справу з протилежного боку — з Америки. Коло замкнулося. Свою газету “Вісник Аляски” з антицарськими статтями він переправляв з Америки в Сибір, в Російську імперію. Революційна за змістом, вона виховувала українську національну свідомість і підривала основи російського самодержавства. Гончаренко в першому номері “Вісника Аляски” разом з англомовною статтею про Тараса Шевченка надрукував російський переклад тексту американської Конституції. В обмеженій за розміром розповіді годі охопити все його бурхливе й подвижницьке життя — краще прочитати його “Споминки”. Але де? Вперше вони надруковані Михайлом Павликом у Коломиї 1894 року. Відтоді в Україні вони виходили лише раз — у 2006 році в збірнику “Козак у рясі” в серії “Військово-патріотична бібліотечка”, яку ми видавали для Збройних Сил України. Для цього їх перевидав Яр Славутич в Едмонтоні (Канада) 1965 року. Тож варто їх видати накладом, доступним для широкого читацького загалу.
    Помер Андрій (Агапій) Гончаренко 6 травня 1916 року у своїй садибі біля міста Гайворд в Каліфорнії. Там, у горах, він прожив понад сорок літ. На завершення ж варто процитувати слова цього невідомого в Україні діяча, який писав у своїх “Споминках”: “Я втік з московської тюрми, в широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров... Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю”. Ці слова Андрія (Агапія) Гончаренка виявилися пророчими.
    Вже в наступному номері читачі “Флоту України” матимуть унікальну можливість ознайомитися з твором Андрія Гончаренка “Споминки”.
Данило КУЛИНЯК,
письменник, директор Всеукраїнського благодійного фонду
імені Петра Калнишевського



Версія для друку

Для додавання коментарів, будь ласка, авторизуйтесь.

Логін:
Пароль:
Якщо Ви ще не зареєстровані, пройдіть миттєву реєстрацію

Топ теми
25 червня
СОЦІАЛЬНІ ІНІЦІАТИВИ — ЯК ІНВЕСТИЦІЇ У СУСПІЛЬСТВО...
источник:

22 червня
З КОРАБЛЯ — ЗА РУМПЕЛЬ ЯХТИ...
источник:

8 червня
УКАЗ...
источник:

8 червня
ПОЧЕСНОЮ ГРАМОТОЮ...
источник:

Архів