Видання Міністерства
оборони України.

Видається
з 8 червня 1992 р.

3 травня 2016 р.
      
Україна закликає РБ ООН вимагати від Росії відновлення прав кримських татар      РФ має повернути Крим Україні та змусити бойовиків на Донбасі припинити вогонь - посол Великобританії в ООН      За минулу добу бойовики 10 разів обстріляли українські позиції в зоні АТО - штаб      На Донбасі відсутні необхідні умови для проведення виборів - Пауер      Українська сторона про обстріл Оленівки: ЗСУ фізично не могли дострелити до блокпосту      МЗС про наслідки російської агресії: Україна втратила 20% ВВП      
№ 99, 29.08.2012 р.

“ДОСЛУХАЙТЕСЬ МОВИ Й ЖИТТЯ НАРОДУ”

   У листі до Мордовцева Михайло Коцюбинський писав, що у Валуєвському циркулярі особливий наголос було зроблено на забороні українською мовою популяризувати наукові здобутки. То був дуже точний постріл у майбутнє: розпочиналася доба науково-технічного прогресу, і найкращий спосіб зберегти колоніальний статус народу — це відтяти його від новітніх знань.
   Що треба від папуасів? Екзотичних танців, демонстрації побутових звичаїв, що само собою — не гріх, якщо тільки цим не обмежуватися... У 1915 році, коли всі українські видання було заборонено, Харківському товариству писемності власті дозволили провести з’їзд з організації розумних розваг для населення. Патріотична громадськість сприйняла це як глум і почала бойкотувати захід, його ж несподівано для багатьох підтримав Олександр Яната. На зібранні він виступив з доповіддю, де прямо ув’язав мову, якою розмовляє населення, з розвитком виробничих сил у сільському господарстві, після чого мусив виїхати до Білорусії, рятуючись від політичних переслідувань. Ця постать варта того, щоб до неї привернути увагу громадськості, бо проблеми, які Яната поставив, і досі лишилися нерозв’язаними.
   Його мати була німкенею, батько Алоїз Яната — учасник чеського визвольного руху — виїхав в Україну, щоб на її півдні знайти прихисток від переслідувань. 1906 року, будучи студентом агрономічного відділення Київської політехніки, юнак під час вакацій ходив з гербарійною течкою селами, де жили нащадки бунтівливих турбаївців, і розпитувався у зустрічних, як називається та чи інша рослина й що те слово означає. Згодом він напише: “...Український народ встигнув створити величезну самобутню номенклатуру, охрестивши майже всі рослини, які його оточували. У народних назвах привертає увагу їхня дивовижна точність. Та воно й зрозуміло, бо народна назва — не продукт свавілля, фантазії одного автора, а те, що було піддане добору, отже, найбільш вдале, життєве”.
   В одній із своїх наукових праць О.А.Яната наведе 579 назв для 402 рослин, які він зібрав на території Північної Таврії. Пізніш він створить Термінологічну комісію природничого відділу Українського наукового товариства, й вона звернеться до сільської інтелігенції із закликом “Дослухайтесь мови й життя народу”, дізнавайтеся від нього назви всього пов’язаного із значенням для людини живого світу, побутовим, обрядовим, медичним, технічним і тому подібним. Розгорнеться велика наукова робота, де будь-яка сільська жінка могла потягнути на статус професора.
   А юність Олександр Яната віддав революційній дільності, будучи відомим у підпільних гуртках як Тарас. У його помешканні було зроблено кілька трусів, навіть у Лук’янівській тюрмі довелося якийсь час посидіти. Розкішна для кар’єри біографія! Однак 1917 року Яната кетегорично пориває стосунки з більшовиками, до яких раніш належав, з тієї причини, що його не влаштовує притаманний цій партії національний нігілізм. Людина, в жилах якої не текло й краплини української крові, зросла в палкого патріота землі, яка прихистила його батька. У документах він писав: “Українець (з чехів)”. Хіба не варто було б тепер взяти цю формулу на озброєння?
   Після революції Яната повністю віддався науці, зокрема її організації в Україні. Розмах його діяльності вражає: він — один з фундаторів та керівників Сільськогосподарського комітету України при Наркоматі земельних справ — разом з Миколою Шарлеманем та дружиною Наталею налагоджує наукову діяльність в Асканії-Новій, без нього не проходить жодний агрономічний з’їзд. “Український ботанічний журнал” та “Вісник сільськогосподарської науки”, які він заснував, до недавнього діяли. За всього того переліку його друкованих праць тільки за 1925 рік вони сягають сотень назв. З іменем Янати пов’язані перші в Україні науково-популярні видання, чому він надавав особливого значення.
   Олександр Алоїзович був серед тих, хто застерігав проти швидкої колективізації, вважаючи, що ризиковій практиці мають передувати глибокі економічні дослідження, інакше цей процес завдасть багато лиха. Закликав зберегти назавжди залишки незайманої природи, інакше “ми позбавимо наше природознавство можливості виконувати успішно основне завдання — вивчати продуктивні сили країни в первісному комплексі, робити з цього належні наукові та практичні висновки”.
   Але справою цілого Янатиного життя стало створення Термінологічної комісії: крізь фітоніми поставала історія українського народу, його фольклор, медична практика. За самими тільки назвами рослин можна було знайти поміч від хвороб: болібрюх, чистотіл, кривавник, живокіст, бородавник, прозірник, стягач... А прихильники магії можуть виготовити чародійне питво, добравши складові знову ж таки за назвами: любка, любидра, приворот, пристрітень — усі ці рослини містять алкалоїди. А ось скільки синонімів у слова жаба: зеленуха, порхавка, босорка, раканя, рахкавка, ропавка, равер — і більшості відповідають латинські назви, бо з прадавніх часів наш народ умів класифікувати рослини й тварини. Ціле своє наукове життя Олександр Яната працював над “Українською ботанічною номенклатурою” та “Українською ботанічною термінологією”.
   Заходилося зі школи світового значення: адже сама ідея — осмислення природничих відомостей, що їх нагромадив народ, у зв’язку з практикою сільського господарства, природоохоронними традиціями, етнографією дуже плідна. Створюючи свій “Чотиримовний словник назв рослин” (українсько-російсько-англійсько-латинський), академік НАН Дмитро Гродзінський був вражений інформаційною ідентичністю народної номенклатури: так, якщо в Україні якусь рослину було названо “відьмячим зубом”, то “відьмячим зубом” вона була і в Австралії.
   Звичайно, вчений таких переконань і такої послідовності в їх здійсненні не міг вписатися в ідеологічні установки сталінських часів. До 1929 року все було гаразд: професора Олександра Янату навіть висунуто в академіки — разом з Миколою Вавіловим. Обидва представляли цикл сільськогосподарських наук, набрали однакову кількість голосів, однак прізвище Янати до списку рекомендованих кандидатів не потрапило, і було порушено питання про надання для нього окремої вакансії. Однак 15 березня 1933 року Янату знімають з роботи в Інституті захисту рослин з “убивчим” формулюванням: за “протягування буржуазних екологічних теорій в галузі боротьби з бур’янами”, далі на вченого обрушуються найбезглуздіші звинувачення. 4 травня 1936 року Янату арештовують, як виявилося, чекістське досьє на нього вже було зібране.
   У книжці Семена Підгайного “Українська інтелігенція на Соловках”, що вийшла в Мюнхені, розповідається, як після каторжної праці цей професор спав до першої ночі, а потім прокидався й до ранку впорядковував гербарійні картки. Термін дії вироку закінчувався
4 травня 1939 року, але без видимої причини його продовжили ще на п’ять років, і то вже виявилося для хворого на туберкульоз Янати понад можливості: етап до Магаданських таборів, куди його перевели із Соловків, він не витримав.
   Черкащанин А.І. Ковтун у відгуку на зроблену за моїми матеріалами передачу по радіо “Свобода”, що прозвучала в кінці вісімдесятих років, розповів про обставини загибелі вченого: “Із села Палатки непрохідною тайгою треба було під конвоєм пройти дев’ятнадцять кілометрів до зрубленого в таборі бараку. Дощ лив, як з відра... Я взявся нести Янатину скриньку, на якій ножем було видовбано “Флора й фауна Соловецьких островів”. Голодний, холодний, пригнічений Яната не полишав науку. Дорогою розповідав мені про симбіоз моху й гриба.
   За два кілометри від майбутньої траси Яната почав сідати й навіть лягати — сили в нього кінчилися. До того ж настала ніч. З дозволу конвоїра знесиленого Янату залишили в тайзі”!
   Ще й милосердним виявився конвоїр, бо вранці разом з п’ятьма в’язнями пішов шукати покинутого. Вчений був непритомний, і за кілька годин помер на руках у Ковтуна. Сталося це 23 травня 1938 року. Знайдені в скриньці рукописи було спалено на тюремному дворищі, доля інших фундаментальних праць Олександра Янати поки що невідома. Дружина й донька вченого емігрували до Сполучених Штатів, де Наталя Осадча-Яната видала велику монографію “Українські народні назви рослин”, яка містить близько двох тисяч фітонімів, які зібрав її чоловік, із зазначенням місць їхнього поширення. В Україні її перевидано не було.
   Працюючи над архівними матеріалами, я була вражена масштабами діяльності Янати як організатора науки, не могла зрозуміти, чому ім’я цього вченого не згадували навіть після його реабілітації: в капітальній “Історії Академії наук” йому приділено лише кілька слів. Фатальна випадковість, спричинена тим, що він до арешту не встигнув стати академіком? Та виявилося, що причина інша: Олександр Яната був членом уряду Симона Петлюри, а такого в СРСР не прощали.
   Біолог за фахом, я більше контактувала з науковим світом, аніж з літературним, хоч і мала себе насамперед за письменницю. У сімдесятих роках минулого століття було піднято на поверхню указ тридцятих років про наближення української наукової мови до російської і, працюючи фаховим редактором видавництва “Радянська школа”, я на власній шкурі відчула, до якого абсурду було доведено побудовану на цьому практику. Під сумнів ставився навіть термін “глід український”, хоч це була офіційна назва рослини. Варто згадати добрим словом тодішнього директора видавництва Івана Гончаренка, який як міг опирався авторам, що агресивно впроваджували в тексті явно російські слова, особливої ж шани заслуговує професор Андрій Голуб. Написавши перший український підручник із загальної та неорганічної хімії для вузів (доти були переклади з російської) він видав його без гонорару в університетському видавництві, щоб не правити “східчасту дисоціацію” на “ступенчасту”, а “кристалічну гратку” на “кристалічну решітку”. До останнього він боронив науковців та аспірантів своєї кафедри від нападок КДБ, через що й помер надто рано. За свідченням його учня Миколи Василеги-Дерибаса, в нього не виявилося навіть пристойного костюма, щоб бути покладеним до труни. Вважаю, що коло “шістдесятників” неодмінно має бути розширене за рахунок науковців.
   За часів незалежності у Львівському інституті екології Карпат НАН України було зроблено спробу відродити Янатину справу. Однак стаття Ю.Я. Кобіва й К.А. Малиновського “Українська ботанічна номенклатура: історія, стан та перспективи” була надрукована в “Українському ботанічному журналі” (1995 р., т.32, №2) в порядку дискусії у супроводі коментаря редколегії, де категорично твердилось, що “народна топоніміка не має однозначних наукових засад” і є “хуторянською”. Природно, що кошти на цю тему виділено не було. Тим часом і справді важко не погодитись з авторами статті, які писали, що не варто розраховувати на ефективність природоохоронної роботи, закликаючи охороняти рослину під назвою сіверія гірська, якщо серед місцевого населення вона відома як підойма”.
   Ще гірші справи у нас склалися з науково-популярною літературою, яка в усьому світі збирає великі тиражі, успішно протистоячи “попсі”. За радянських часів у видавництві “Веселка” була потужна редакція пізнавальної літератури на чолі із завідувачем Миколою Василенком. Однак, ставши директором, Ярема Гоян діяльність свою розпочав з того, що викорчував це плідне дерево в саду нашого духовного життя. “Нам це непотрібне! — заявив він на загальних зборах. — Писати треба про білу хату, про вишиті рушники...”.
   Чи розумів цей автор барабанно-патріотичних статей, що вчинив у дусі Валуєвського циркуляру, закладаючи цеглини в підвалини тепер, на жаль, малопривабливої для світу української державості? Одне втішно: новостворений Конгрес українських літераторів, який дістав права творчої організації, ставить собі за мету розвиток саме пізнавальної літератури.
   Порогам білих хат під соломою треба вклонитися — і йти далі, бо час на місці не спиняється. Ані для кого.
Наталя ОКОЛІТЕНКО,
письменниця, доктор біологічних наук


Версія для друку

Для додавання коментарів, будь ласка, авторизуйтесь.

Логін:
Пароль:
Якщо Ви ще не зареєстровані, пройдіть миттєву реєстрацію

Архів