Видання Міністерства
оборони України.

Видається
з 8 червня 1992 р.

4 травня 2016 р.
      
Частина сил Нацгвардії і поліції залишаться в Одесі по 10 травня      На конференції ЮНЕСКО заявили про репресії щодо кримських журналістів      Світ Майже 90 тисяч дітей без супроводу дорослих попросили притулку в ЄС      У ЄК наголосили, що проект "Північний потік-2" має відповідати європейським, а не російським правилам      Україна може отримати $50 млрд від Газпрому - Нафтогаз      
№ 13, 16.02.2013 р.

КАБУЛ — ЧАРІКАР — ПЕРЕВАЛ САЛАНГ...

    Час бере своє, зтирається з пам’яті багато з того, що було пережито: окремі подробиці, факти, події, людські долі, взаємовідносини та ті почуття, які, знаходячись там, “за річкою”, відчували наші солдати. Але незмінними залишаються мужність і героїзм. Це відмінна риса тих, хто воював в Афганістані, і про це не можна забувати ніколи.
    У командуванні ВійськовоМорських Сил Збройних Сил України на посаді начальника морської інженерної служби управління оперативного (бойового) забезпечення проходить службу полковник Олег Крижановський, який за мужність і героїзм, виявлені під час виконання військового обов’язку в Афганістані в 1986 — 1988 роках, нагороджений орденами Червоної Зірки, “За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР” ІІІ ступеня,   орденом “Зірка” II ступеня та відзнакою “За розмінування”.
    Напередодні Дня виведення радянських військ із Афганістану флотському кореспонденту вдалося поспілкуватися з поважним офіцером.
    — Олеже Володимировичу, як Ви потрапили до Афганістану?
    — Народився я в Кам’янці-Подільському, де й закінчив Військово-інженерне училище у 1985 році. Після випуску потрапив у Білорусь, де відповідно до своєї спеціальності прослужив чотири місяці. Прийшла рознарядка на службу в Ташкент. Мене, молодого лейтенанта, направили туди на службу замість одного офіцера — сина воєнаначальника. Мені не говорили відкрито, що направляють в Афганістан, казали, що в Середньоазіатський військовий округ. Спочатку приїхав у Ташкент, звідки потрапив у Фергану, що в східному Узбекистані. Саме там, в “учебці”, функціонував так званий батальйон офіцерів резерву, який складався з майже 400 військовослужбовців різних спеціальностей. Цей батальйон призначався для того, щоб у разі екстрених випадків вчасно замінювати тих, хто був вбитий, поранений чи скалічений в Афганістані. Також в Афганістані існувала пряма заміна. Що це означає? На місце офіцера, який відслужив і повертався в Радянський Союз, приходила людина на його посаду та продовжувала виконувати його обов’язки. Якщо людину вбито, то, природно, треба шукати заміну в батальйоні резерву. У Фергані, я, як інженер за спеціальністю, знаходився в понтонно-мостовому полку. В основному там були молоді лейтенанти. Ми сиділи й “чекали”, коли когось вб’ють на війні.

    — Коли Ви зрозуміли масштаби того, що відбувається “за річкою”?
    — Пам’ятаю, був дуже важкий психологічний стан, і він постійно давив на нас. Коли ти знаєш, що поїдеш служити в Афганістан замість тієї людини, яка загинула чи була поранена, то це дуже сильно давить морально. Коли два-три офіцери твоєї спеціальності відбувають туди, то починаєш розуміти, що не все там добре. От, наприклад, за три місяці 25 молодих лейтенантів поїхали в Афганістан. Я зробив висновок для себе, що за три місяця там було вбито, поранено чи евакуйовано через хворобу 25 офіцерів. У Кабул я потрапив на вантажному літаку ІЛ-76, нас на борту було десь триста чоловік, не було навіть де присісти, летіли “як у тролейбусі”.

    — Куди Вас направили проходити службу?
    — Під час афганської війни в Чарікарі стояв 45-й окремий інженерно-саперний полк 40-ї загальновійськової армії ЗС СРСР. Саме за героїзм та самовідданість особового складу під час виконання бойових завдань 45-й інженерно-саперний полк нагороджений вимпелом Міністерства оборони СРСР “За мужність і військову доблесть”. Туди мене у званні старший лейтенант і направили служити на посаду командира інженерно-саперного взводу інженерно-дорожнього батальйону. Протягом березня — квітня 1986 року ми проходили адаптацію та акліматизацію. Як правило, спочатку ми хворіли, був постійний дискомфорт у шлунку, тому що зовсім інший клімат, їжа та питна вода. Було важко звикнути до цього всього. Через два місяці, коли ми вже зміцніли, а саме 9 Травня, в День Перемоги, вийшли на першу бойову операцію у складі колони загону забезпечення руху. Нашим завданням було доставити продовольство та боєприпаси до гарнізону афганських урядових військ, які понад рік знаходилися в старій фортеці на горі Нарай, що неподалік населеного пункту Аліхейль, поряд з кордоном Пакистану. Також перед нами ставили завдання з пошуку душманів у горах та зі зняття блокади, оточення з даного гарнізону. Ми, сапери, йшли попереду армійської колони, як “на білому коні”. Я йшов практично на першій машині. Аліхейльська ущелина була довжиною приблизно з 12 кілометрів, і ми йшли по мінному полю. Була спеціальна техніка, міношукачі, пошукові собаки, але це мало допомагало. Як говорив наш командир батальйону підполковник Лещенко, “ідемо на живця”.  Наприклад, у нас була бойова гусенична машина розмінування, яка призначалася для підриву на мінному полі. Вона, не отримуючи великих пошкоджень, приблизно витримує до десяти підривів на мінах. Екіпаж (три чоловіки) в разі мінного вибуху зазнає контузії і вибуває зі строю, тоді й було прийнято рішення саджати в кабіну одного механіка-водія. Вибирали найсміливішого і найвідчайдушнішого. Був у нас такий сержант Бердієв, який три рази підривався на мінах, після чого його на вертольоті евакуйовували в госпіталь. Це звучить дуже жорстоко, але, з іншого боку, це було виправдано. Це важко зрозуміти, якщо вас там не було. Дуже страшно було, а особливо вночі. Постріли, підриви машин, всяке було… Коли колона доходила до визначеного пункту, для саперів наставав довгоочікуваний відпочинок. Інші підрозділи прочісували гори та виконували бойові завдання. Через два тижні повернулися назад — дорога знову замінована. Ось так 2,5 року проходила моя служба: підриви, розмінування та постійне напруження. Приблизно було десять таких бойових операцій. У перервах між операціями півроку виконував обов’язки начальника застави на перевалі Саланг.

    — Розкажіть детальніше.
    — Перевал Саланг — стратегічний перевал в Афганістані в горах Гіндукуш, що зв’язує північну й центральну частини країни. Його висота 3878 м. Через перевал йде дорога, яка є найважливішою життєвою артерією в економіці Афганістану. На ній, крім тунелю Саланг, побудовано одинадцять кілометрів залізобетонних галерей, що захищають дорожню магістраль від снігових лавин. Під час афганської війни в тунелі відбулися два випадки масової загибелі радянських військовослужбовців. 23 лютого 1980 року в результаті ДТП радянська колона зупинилася, і 16 військовослужбовців задихнулися випускними газами. Інша, ще більш масштабна трагедія, сталася 3 листопада 1982 року, коли в результаті виникнення затору поза тунелем, у ньому самому загинуло більше 176 чоловік. Ось там півроку ми, сапери, перевіряли тунель (більше 2,5 км). Дуже часто душмани закладали міни, які потрібно було знешкоджувати. Також силами нашого інженерно-автомобільного батальйону відновлено чотири мости, які були підірвані душманами. Важко було будувати їх, коли нас час від часу обстрілювали…
    — Коли для Вас закінчилася служба в Афганістані?
    — Після двох років служби я чекав на свою заміну. Мене повинен був замінити один старший лейтенант з міста Ленінакан, що у Вірменії, але він, перебуваючи вже в Ташкенті, дезертирував. У результаті, заміни мені не було, і я був змушений сидіти “в Афгані” ще півроку. Якби зі мною щось трапилося, то на моє місце поставили б офіцера з батальйону резерву, а так в мене не було вибору, і я чекав. Але це був свого роду подарунок від Всевишнього. Чому? Якби я потрапив свого часу служити в інженерно-саперний батальйон в Ленінакан, то міг би загинути під час землетрусу, який там трапився 8 грудня 1988 року. Там загинула велика кількість особового складу батальйону... Врешті-решт мене відправили служити в Закавказький військовий округ, у Цхінвалі (Південна Осетія). У ході своєї служби в цій автономії я пережив і бойові події під час першого грузино-осетинського конфлікту 1989 року.
    — Скажіть, будь ласка, як Ви опинилися в Україні?
    — У 1991 році вступив до Воєнно-інженерної академії імені Куйбишева в Москві, яку закінчив у 1994 році. Після цього потрапив на службу в 32-й армійський корпус Сухопутних військ Збройних Сил України, де спочатку перебував на посаді начальника інженерної служби механізованої бригади, що в селищі Перевальному. Пізніше доріс до начальника інженерної служби корпусу. У 2004 році корпус було перепідпорядковано Військово-Морським Силам. З цього часу і до тепер я виконую обов’язки начальника морської інженерної служби. Також я є головою ради офіцерських зборів національного військового флоту. Рада функціонує з метою підвищення авторитету офіцерського складу, подальшого згуртування військових колективів, сприяння соціальній захищеності офіцерів та членів їхніх сімей. Відверто кажучи, я щаслива людина, тому що пройшов афганську війну без поранень та контузій. Також я займаюсь улюбленою справою — служінням Вітчизні, і, найголовніше, в мене є сім’я, яку я дуже люблю.
    — Дякую за розмову.
Віталій ПАНЧИШИН, “Флот України”


Версія для друку

Для додавання коментарів, будь ласка, авторизуйтесь.

Логін:
Пароль:
Якщо Ви ще не зареєстровані, пройдіть миттєву реєстрацію

Архів