Видання Міністерства
оборони України.

Видається
з 8 червня 1992 р.

1 травня 2016 р.
      
Україна закликає РБ ООН вимагати від Росії відновлення прав кримських татар      РФ має повернути Крим Україні та змусити бойовиків на Донбасі припинити вогонь - посол Великобританії в ООН      За минулу добу бойовики 10 разів обстріляли українські позиції в зоні АТО - штаб      На Донбасі відсутні необхідні умови для проведення виборів - Пауер      Українська сторона про обстріл Оленівки: ЗСУ фізично не могли дострелити до блокпосту      МЗС про наслідки російської агресії: Україна втратила 20% ВВП      
№ 113, 02.10.2012 р.

ТРАГЕДІЯ ПОЛОНУ

   Кажуть, що війн без жертв не буває. Справді, війна будь-якого масштабу і рівня інтенсивності неминуче вбиває і калічить. Але жодні бойові дії не можуть відбуватися не тільки без убитих і поранених, а й без полонених.
   У древньому світі над усе представники варварських племен намагалися ні в якому разі не здаватися в полон, бо полонених часто-густо просто фізично  нищили, відрубали руки і ноги, виколювати очі тощо. Якщо побутував канібалізм, то першими кандидатами на “м’ясні страви” були саме полонені. Проте згодом деспоти і воєначальники, в яких бізнесові нахили домінували над садизмом, дійшли розуміння, що використати фізичну силу полоненого значно вигідніше, ніж його вбити. Першими рабами були чужинці, захоплені в бою, боргове рабство співвітчизників з’явилося пізніше. Ніхто в тому древньому світі не заохочував здачу в полон, це вважалося ганьбою. Однак народ-воїн, римляни, були дуже прагматичними і раціональними людьми (недаремно ж вони створили найкращу військову організацію, що забезпечила їм гегемонію в Європі, Північній Африці та на Близькому Сході), вони усвідомлювали, що полон — об’єктивна реальність війни. Тому римляни мали своєрідну інструкцію для своїх легіонерів: одного супротивника перемагай, на двох — нападай, від трьох — захищайся, а якщо їх чотири — здавайся. Отже вимушене потрапляння до полону не вважалося злочином.
   За часів лицарських протистоянь у Західній Європі було розроблено цілу низку ритуалів почесного полону (що, однак, не поширювався на “підлий стан”, на людей простого походження, їм ніхто нічого не гарантував) для аристократів. Полонений лицар часто трактувався як гість того,  хто його полонив, і почувався доволі непогано. Традиції цього періоду проіснували аж до Кримської війни, яку вважають останньою “лицарською війною” (коли офіцери, генерали й адмірали Британії, Франції та італійських королівств — з одного боку, Російської імперії — з іншого, прагнули дотримуватися численних умовностей щодо правил ведення бойових дій і ставлення до супротивника).
   Однак що масовішими ставали армії і флоти і масштабнішими війни, то менше звертали увагу на архаїчні норми й обмеження. Дедалі більше набуває ваги ідеал перемоги за будь-яку ціну.
   Жорстокість, безчестя і безсоромність поступово поширюються в європейських арміях, апогеєм чого стала Друга світова війна. Під час Першої світової війни сотні тисяч російських солдатів потрапили до німецького, австрійського і турецького полону. Проте вдома їх ніхто зрадниками не вважав, у російській громадській думці (та й на урядовому рівні) вони трактувалися як “страдальцы”. Хоча далеко не всі з них опинилися в полоні вимушено... Німці й австрійці ставилися до російських полонених (особливо офіцерів) на загал пристойно, і якщо траплялися випадки поганого харчування і недостатньої медичної допомоги, то це пояснювалося важкими наслідками жорсткої блокади цих країн з боку Антанти, через що й самим німцям і австрійцям було нічого їсти і нічим  лікуватися. Взагалі важко і нереально вимагати від будь-якої держави, щоб вона під час війни дбала про іноземних військовополонених більше, ніж про власну армію і населення. Німці, австрійці, чехи, словаки, українці-галичани, закарпатці і буковинці, угорці, хорвати, словенці в російському полоні також ніяких жахіть не зазнавали. Враховуючи величезні простори Російської імперії, цих полонених відвозили подалі на схід, а там часто відпускали на самостійне харчування: без конвою вони наймалися до російських селян і міщан, пропонуючи свої послуги як теслі, слюсарі, механіки, агрономи і т. ін. Це значною мірою розв’язувало проблему їхнього продовольчого забезпечення.
   Але полон — є полон, а значить і на заході, і на сході певна кількість полонених, що не могли похвалитися “залізним” здоров’ям, гинули від хвороб, клімату, незвичних умов життя і такого іншого.
   Ставлення до полону і полонених як явища суттєво змінилося після виникнення тоталітарних режимів у Росії, Італії і Німеччині. Беззастережна відданість вождю, дуче, фюреру не передбачала здачі в полон. Хоча й тут у Німеччині та Італії тих своїх офіцерів і солдатів, що опинилися в полоні, зрадниками і злочинцями не вважали. Більш того, полон у цих двох країнах (якщо він не був пов’язаний з боягузтвом, дезертирством і переходом на бік ворога) не вважався ганьбою і чорною плямою в біографії.
   Лише більшовизм у цьому відношенні був однозначно фанатичним. За його приписами військовослужбовець у безвихідній ситуації (як і японський підданий Мікадо) мав здійснити акт самогубства.
   Тому в радянській військовій міфології дуже оспівувався сюжет “останнього набою”, який військові мали зберігати для себе. Звісно, реальна війна мало що залишила від цих високоідеологічних теорій. СРСР став чемпіоном Другої світової війни за кількістю полонених (близько 5 мільйонів за весь час бойових дій, 3,5 млн. лише за кілька місяців 1941 року...). Ми не маємо можливості (і це не є нашим завданням) у цій статті аналізувати причини цього безпрецедентного явища у світовій воєнній історії. Нас цікавить ставлення до цього феномену взагалі й ставлення до людей, які потрапили в полон як у них вдома, так і з боку тих армій і держав, що їх полонили.
   Відомо, що, зневажаючи буржуазний світ, СРСР не підписував міжнародні конвенції про статус військовополонених. Через те і він сам, і його супротивники вважали себе вільними від будь-яких зобов’язань перед міжнародним правом. Це значною мірою погіршило становище солдатів і командирів РСЧА у німецьких таборах. На відміну від них, британці, американці, французи та інші мали можливість у німецькому полоні через Міжнародний “Червоний Хрест” листуватися зі своїми родинами, отримувати ліки і навіть продовольчі посилки. Та й ставлення до них було зовсім інше, ніж до червоноармійців. Принаймні, екзекуції щодо полонених західних союзників були рідкісним явищем, а щодо радянських військових — дуже частим. Принагідно треба згадати, що був випадок, коли група британських офіцерів уже в 1945 році здійснила кілька втеч із німецького табору. Їх шукали СС, СД і поліція. Коли спіймали, то розстріляли за особистим наказом Гітлера. То був той самий рідкісний випадок. Але після війни британці поставили всю Німеччину до гори дригом, знайшли всіх, хто розстрілював їхніх офіцерів, і за рішенням судів стратили. Посилання засуджених на те, що вони були змушені виконувати наказ фюрера, до уваги ніхто не взяв.
   Але важке становище радянських військовополонених, крім антилюдської нацистської доктрини, пояснювалось ще й тим, що німці не розраховували на таку величезну кількість полонених на східному фронті й були невзмозі їх прогодувати (кількість цих людей у 1941 році фактично дорівнювала кількісному складу вермахту на сході). Це означало, що Німеччині треба годувати ще один вермахт. Ошелешені нескінченними натовпами полонених, що пленталися під охороною кількох німецьких солдатів, діячі німецьких військових адміністрацій спочатку, щоб позбутися проблем, відпускали по домівках десятки тисяч радянських солдатів на теренах України, Білорусі, Молдови, якщо вони були місцевими уродженцями. Ба більш, будь-яка місцева жінка, якщо вона заявила, що той чи інший полонений є її чоловіком, сином, братом чи батьком, могла забрати його із собою. Потім, коли наступ Німеччини загальмувався, від такої практики відмовилися.
   Аналогічні проблеми під час “зимової війни” мав лідер Фінляндії Манергейм. Навіть кілька тисяч радянських військовополонених були для маленької Суомі важким тягарем, тим більше, що країна переживала великі продовольчі проблеми. Манергейм розв’язав це так: він відправив полонених працювати до фермерів на фінські хутори. Ті з полонених, хто потім залишився на Заході, згадували, що на хуторах фінську кашу з салом їли за одним столом із фермером. А ті, хто повернувся з фінського полону в СРСР, десь зникли в неозорих просторах ГУЛАГу і спогадів не залишили...
   Становище німецьких військовополонених у радянських таборах було не краще, ніж у їхніх червоноармійських друзів недолі на протилежному боці фронту. Білоруський історик Володимир Бешанов наводить цікаві факти і мемуарні згадки, зокрема й таку: “С началом весны лагерь №108 начали разгружать, однако “прихотливый” немец мер и в дороге. В каждый вагон набивались по сотне человек; отхожим местом служила дыра, вырезанная в полу. Весна выдалась затяжная, и по ночам часто случались заморозки, пленные дрожали от холода, не имея возможности даже подвигаться, чтобы согреться… Трупы складывали у дверей вагонов, чтобы потом вынести. На каждой остановке русские, открывая задвижку, спрашивали: “Сколько капут?”. Некоторые “путешествия” длились по двадцать — тридцать дней. В одном вагоне из ста человек в живых осталось только восемь” (В. Бешанов. Год 1943 — “переломный”. — Москва, “Яуза”, “Эксмо”. — 2008. — с. 120).
   З описів німецького полону відомо, що німецькі конвоїри під час етапування полонених червоноармійців відстрілювали тих, хто через знесилення не міг йти. Але така ж сама практика була й на іншому боці фронту: “Колонны пленных без воды и пищи преодолевали десятки и сотни километров “по русской пустыне” пешком... Многие замерзали к утру, отставали в пути, обессиливших конвой пристреливал...” (Там то, с. 115). Із загальної кількості військовополонених 636 тисяч на 1 січня 1944 року в системі УПВІ (Управління у справах військовополонених та інтернованих) НКВД Радянського Союзу залишилося трохи більше 100 тисяч...
   Себто вижив лише один із шістьох... Приблизно така ж ситуація була з радянськими полоненими.
   Після 1945 року було сформовано великий корпус міжнародних документів щодо ставлення до військовополонених, за якими знущання з них, створення неналежних умов, не кажучи вже про вбивства, розглядається як найтяжчий військовий злочин, що підлягає юрисдикції Міжнародного кримінального суду, який не приймає виправдань на кшталт: “Я виконував наказ”, бо сучасне право не лише дозволяє, але й зобов’язує військовослужбовця будь-якої країни не виконувати злочинні накази як-от: про розстріл полонених, про застосування зброї проти беззбройного мирного населення і таке інше.
   Проте, незважаючи на ці сучасні позитивні зрушення, у полон потрапляти не варто, це не злочин, але й не робить полон честі справжньому воїну.
Ігор ТУРОВСЬКИЙ, “Флот України”, м. Київ


Версія для друку

Для додавання коментарів, будь ласка, авторизуйтесь.

Логін:
Пароль:
Якщо Ви ще не зареєстровані, пройдіть миттєву реєстрацію

Архів