ДО 150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЯРОСЛАВА ОКУНЕВСЬКОГО

Леонід КИРИЛАШ,
офіцер ВМС у відставці, юрист

Після виходу в рейс Окуневський разом з доктором Місулою і санітарами провів медичний огляд усіх членів екіпажу і переконався в доброму стані здоров’я офіцерів і команди. Зберегти його і покращити в умовах плавання було головним завданням санітарної служби корвета. Завдання не з простих…
Нехай читач уявить собі верхню палубу корабля розміром 56 м на 9,5 м (півметра — товщина фальшборту, тому внутрішні розміри на метр менші від вказаних вище). На цій площі розташовані три щогли діаметром до метра, димова і вентиляційні труби, 6 гармат, вхідні люки, світлові люки машинного відділення і офіцерської кают-компанії, штурвал та інші пристрої і устаткування. У далекому плаванні в носовій частині відгороджувалось місце для живності — биків, курей тощо, тобто “живих консервів”. Палуба була огороджена фальшбортом висотою понад метр. От у цій “коробці” і проходило повсякденне життя екіпажу.
Верхня палуба служила стелею для житлової палуби. Починаючи з корми корабля, на ній були розташовані: апартаменти команданта (спальня і кабінет), кают-компанія, офіцерські і кадетська каюти, лазарет на чотири ліжка, канцелярія. Вони займали понад дві п’ятих частини палуби. Потім йшли: машинне і котельне відділення з опріснювачем води і камбуз (одна п’ята частина). Далі в напрямку носу був кубрик, призначений для проживання 190 чоловік команди. У ньому влаштовані місця для зберігання матроських чемоданів і невелика кількість стаціонарних рундуків, які служили ліжками для унтер-офіцерів та інших привілейованих нижніх чинів. Усі інші матроси мали спати (по можливості) в гамаках, які вранці разом з постіллю згорталися в “кокони” і ставилися в спеціальні гнізда у фальшборті на верхній палубі. Навіть важко уявити, як могли розміщатися на нічліг майже 200 чоловіків у приміщенні розміром 20 м на 9,5 м, провітрювання якого велося лише через вентиляційні труби і вхідний люк, оскільки бортові ілюмінатори постійно перебували в задраєному виді.
Під житловою палубою був трюм, у відсіках якого зберігалися різноманітні припаси: вода, вугілля, мастила, продовольство, ручна зброя, боєприпаси, запасні матеріали, комерційний вантаж тощо.
І на самому дні трюму, по всій його довжині вздовж кіля, було заглиблення під назвою лляло, призначене для збирання води, яка звідусіль (з верхньої і житлової палуб, машинного відділення і трюмних приміщень, тої, що просочувалась через дерев’яну обшивку корпусу і відпотівала на внутрішній поверхні бортів) попадала до корабельного дна. Із лляла ця вода регулярно відкачувалася насосами за борт.
Забезпечити на борту “Аврори” санітарний стан, за яким загроза виникнення епідемії зводилась до мінімуму, мали старший офіцер корвета лінієншіффслейтенант (капітан-лейтенант) Сімон Ленарт і старший лікар Ярослав Окуневський. Головне — це стан здоров’я всього екіпажу як єдиного організму, а конкретним хворим моряком займалися лікарі.
Як не дивно, головна загроза таїлася не в морських просторах, а в глибині корабельного трюму — у ллялі. Декількох днів тропічної спеки було достатньо, щоб трюм став джерелом нестерпного смороду. Причиною вкрай неприємного запаху був прискорений в умовах високої температури розклад органічних речовин (машинні мастила, морські мікроорганізми, зіпсоване продовольство, трупи щурів, гниюча деревина і т.ін.), що попадали в лляло. Та біда була не в тому, що таке повітря неприємно нюхати, а в його загрозі для здоров’я людей. У ті часи, коли наука ще не відкрила існування мікроорганізмів, головною причиною розповсюдження хвороб вважалися міазми, які містилися у випаруваннях гниючих органічних речовин. Черевний тиф, холера, малярія вважалися “міазматичними” хворобами. Тогочасні лікарі були недалекі від істини. Беззаперечна ознака наявності міазмів — це неприємний запах повітря. Тому з трюмним смородом моряки вели боротьбу століттями і досягли перемоги лише після переходу з дерева на метал як матеріал для суднобудування.
А на побудованій із деревини “Аврорі” матроси кожен день провітрювали трюми, відкачували із лляла забруднену воду, висушували ганчірками всю поверхню дна (навіть у найнедоступніших місцях), після чого змащували її сумішшю залізного купоросу, вугільного пилу і вапна. Якість цієї каторжної праці контролювали корабельні лікарі. І так щодня…
Вдень у добру погоду в кубрику матросам перебувати заборонялось, постіль брали тільки по команді і користувалися нею виключно від відбою до підйому. На верхній палубі встановлювали тенти і дозволяли ночувати команді “на свіжому повітрі”. Але під час шторму, дощу чи при випаданні роси моряки мали спати у своєму житловому приміщенні. Тоді до дихання і випарувань тіл двох сотень людей приєднувався трюмний запах і через короткий проміжок часу повітря ставало майже непридатним для дихання. А якщо працювали машинні котли та камбузна плита, то кубрик перетворювався в розпарену лазню. Змучені моряки вживали забагато води, воліли спати на протягу ніж у духоті, що ставало причиною шлункових і простудних захворювань…
На щастя для екіпажу “Аврори” їхній корабель відвідав води Індійського океану в кращий кліматичний період. Дув сприятливий для руху вітрильника північно-західний мусон, шторми і дощі були нечастими, літня спека відступила, тому моряки могли навіть насолоджуватися плаванням. Періодично експлуатувався лише один котел, який забезпечував роботу опріснювача води і насосів.
Та навіть у таких “райських” умовах вимоги гігієни виконувалися безумовно: у підпалубних приміщеннях щодня проводилось прибирання, провітрювання і дезинфекція; тричі на день команда приймала душ із морської води; щотижня перевірялися матроські чемодани і просушувалися речі, що в них зберігалися; двічі на місяць прісною водою пралась постіль; промоклий одяг моряків, що змінилися з вахти, відразу сушився в кочегарці чи на верхній палубі. Сирість — незмінний супутник міазмів, тому з нею боролись постійно.
Значна увага приділялася якості їжі і пиття. Як згадував сам Окуневський, на кораблі був постійно поповнюваний запас “живих консервів” — худоби та птиці. А коли не вдалось закупити биків чи овець, то придбали морських черепах. Щоб запобігти захворюванням на цингу, у великих кількостях купувалися фрукти, овочі і зелень, запасу яких хватало на десять днів плавання. Доповненням служили м’ясні консерви та сушені овочі. Матроси, які до служби були вправними рибалками Адріатики, за будь-якої можливості поповнювали корабельний раціон рибою і морепродуктами. Лікарі лише уважно перевіряли, щоб до матроського чи офіцерського столу не попало щось отруйне з океанської екзотики.
В австро-угорському флоті, на відміну від російського, видача щоденної чарки горілки не практикувалася, зате моряки отримували звичне для них червоне виноградне вино, щоправда, змішане з водою. Із лимонів для екіпажу готувався лимонад, а в прохолодні дні навіть варили глінтвейн.
Корабельні лікарі щодня контролювали якість їжі і питної води, а в разі виникнення сумнівів вимагали заміни їх на придатні для вживання. Капітан корабля за статутом був зобов’язаний виконувати законні вимоги медиків.
Без нагальної потреби в тропічну спеку команду роботою не обтяжували, удень робилася перерва на декілька годин, а після обіду — визнана у флотах світу “адміральська година”. Щоб дві сотні чоловік не нудилися від бездіяльності, навіть їхній відпочинок (крім сну) мав бути активним: гра на музичних інструментах, хорові пісні, танці, ігри, спортивні змагання, навчання грамоті тощо. Карти на борту, як гра азартна, були заборонені, натомість популярністю користувалися доміно і “томболач” — різновид італійської гри в лото, в якій можуть брати участь багато гравців.
Помітною подією в житті екіпажу “Аврори” був перехід через екватор і свято, присвячене цій оказії, до якого команда готувалася задовго і з захопленням. Опівдні до моряків, що зібралися на верхній палубі, на лафеті десантної гармати виїжджав сам Володар моря Нептун у супроводі свого почту: наяди, лікаря, звіздаря, зулусів, чортів та інших. Відбувалася посвята всіх, хто вперше пересікав екватор, офіцерів — з пошаною, матросів — без зайвих церемоній, зате весело і від щирого серця.
Звичайно, Окуневський і Місула мали й свою медичну практику — лікували неминучі на вітрильнику синці, рани і переломи, захворювання очей і шкіри, шлункові і простудні захворювання тощо. Але епідемій заразних хвороб, які нерідко відвідують кораблі в морі, вдавалось уникати…
Дослідницький вояж “Аврори” вздовж узбережжя Східної Африки тривав цілий місяць. На жаль, його опис і результати виконаних моряками спостережень зберігаються в австрійських архівах і до цього часу у відкритих джерелах не оприлюднені. Ймовірно, що для цього є свої причини. Відомо, що моряки виконували деякі дипломатичні місії, серед яких були і таємні.
Наприкінці 80-х років XIX століття Великобританія і Німеччина активно ділили між собою материкові володіння Занзібарського султанату (сучасні території Кенії і Танзанії). Землі було вдосталь і здавалось, що ще недосить могутня Німеччина не зможе “проковтнути” все, на що поклала око. Найпівденішим володінням султану була зручна бухта Лінді з однойменним містечком на її берегах (сучасне місто Лінді, Танзанія). Жителями поселення переважно були араби, які економічно постраждали через заборону вести работоргівлю. До цих місць і проявила інтерес Дунайська імперія, яка заокеанських володінь не мала. Усього за декілька років біля берегів Східної Африки побували австрійські кораблі “Гельголанд”, “Фрундсберг”, “Альбатрос” і “Саїда”. Із султаном Занзібару було складено торговельний договір. Усе йшло на лад…
Однак візитом “Аврори” завершилась на самому початку австрійська сторінка в історії Лінді. Вранці 5 жовтня корвет увійшов до бухти і кинув якір. Та араби і кероване ними туземне населення містечка вкрай вороже, з погрозами зустріло шлюпки з австрійськими моряками. Ледве не дійшло до відкритого зіткнення. Зрозумівши, що виконати покладену на нього місію мирно не вдасться, і, щоб уникнути кровопролиття, капітан Монтекукколі наказав покинути бухту Лінді. “Аврора” змінила курс на прямо протилежний і попрямувала на північ.
Корвет проминув без заходу порти німецької Східної Африки і 10 жовтня ввійшов до Момбаси, яка належала до британської Східної Африки (територія сучасної Кенії). Це не викликає подиву, адже в той період відносини між двома німецькими державами (Німеччиною і Австро-Угорщиною) були прохолодними після недавніх воєн, а в антиавстрійських діях жителів Лінді доволі прозоро проглядався німецький інтерес.
Через шість днів “Аврора” покинула Момбасу і 18 жовтня прибула до острова і міста Занзібар (тепер — територія Танзанії), де простояла понад три тижні. Після довгих відволікань 1 листопада моряків Австро-Угорщини нарешті прийняв у своєму палаці султан Занзібару Саїд-Каліфа-бен-Саїд. Відбувся мальовничий парад султанського війська і нетривалі безрезультатні переговори. Володар Занзібару вже не мав реальної влади у своїх землях на материку, а там, де вже господарювали німці, — і поготів.
Через 8 місяців — 1 червня 1890 року — Великобританія і Німеччина склали між собою Занзібарську угоду і поділили континентальні території султанату. Бухта і містечко Лінді дісталися німцям, які володіли ними до поразки в Першій світовій війні. Австро-Угорщині так і не судилось обзавестись заморськими колоніями.
На другий день після султанської аудієнції корвет покинув Занзібар і взяв курс на Сейшельські острови, куди прибув 18 листопада після проведення чисельних гідрографічних спостережень. Стоянка на рейді селища Мае (сучасне місто Вікторія — столиця Республіки Сейшельських островів), розташованого на однойменному острові, продовжувалась менше тижня. Окуневський писав: “Усюди зелень, пальми і банани, потічки ясні журчать між горбками, і садки гарні, і хатки білі… І ми всі були раді; наші матросики, котрих пустили на беріг, бігали по лісах, як малі діти, радіючи святій землиці”. Ймовірно, що команда вперше за 100 днів плавання отримала можливість ступити на тверду землю. Капітан Монтекукколі не був безсердечною людиною. У ті часи забезпечити здоровий відпочинок для команди на березі, де матросів на кожному кроці чатували різні хвороби, не було можливості, тому вони, як правило, місяцями не покидали корабельну палубу.
Поповнивши припаси продовольства і води, у тому числі згаданими вище черепахами, надавши довгоочікуваний відпочинок команді, 23 листопада “Аврора” покинула Сейшели і вийшла в океанський перехід у напрямку півострова Індостан, землі якого разом з островом Цейлон у ті часи мали загальну назву “Індії” (у множині).
Святий Вечір моряки зустрічали неподалік екватора. Саме ця ніч з 24-го на 25 грудня 1889 року стала вирішальною в письменницькій долі Ярослава Окуневського. Різдвяний настрій наповнив його душу тихою радістю, сумом за рідним краєм і любов’ю до всього сущого. Вперше, не лише за місяці плавання, а й за декілька років, він узявся за перо і на одному подиху написав чудовий нарис, назвавши його “Святвечір”.
Це був не просто спомин про свято, а злет духу небайдужої і талановитої людини: “Засвітили свічки на деревці — і ми сіли до стола, до Святої Вечері. А там, вдома, далеко, стіл заставлений білою скатертю… Усі, усі ми з’їхались, ціла родина. Се у нас вже така установа, щоб се родинне свято святкувати укупі… І був я в той вечір між ними. Я був — присягаю! Від того дня я і вірю в телепатію… І є дві речі, що найдужче ворушать серце людське. Се любов і віра”. Окуневський неначе перенісся у Святвечір душею на Батьківщину і набрався сили від рідної землі. Тієї сили вистачало, щоб перенести шторми й екваторіальну спеку, виконувати свою нелегку лікарську роботу, неначе губка всмоктувати в себе все бачене і почуте, щоб потім щедро поділитись здобутим зі своїми земляками-українцями.
“Святвечір” — це перша літературна робота, написана Окуневським під час рейсу на “Аврорі”. Далі, протягом двох місяців муза вже не покидала душі моряка, і чергові нариси виходили з-під його пера один за одним, у тому числі згадані раніше “На Червоному морі”, “Аден” та інші.
Корвет “Аврора” завершив свій океанський перехід відразу після Нового року — 2 січня 1890 року, прибувши до британсько-індійського порту Калькутта (сьогодні — Колката, Індія). Корабель Дунайської імперії мав виконати чергову дипломатичну місію. До Калькутти напередодні Нового року прибув спадкоємець Британського престолу принц Альберт Віктор Едвард Уельський, який уже понад два місяці мандрував Індостаном. Хоча цей вояж високоповажної особи був плановим, він став дуже вчасним, оскільки принц виявився замішаним у декількох брудних історіях в Англії (до цього часу не спростована версія, що саме він був тим маніяком, який з нелюдською жорстокістю убивав лондонських повій, за що отримав прізвисько “Джек-потрошитель”), і його від’їзд до Індії дав можливість заспокоїти схвильовану громадськість.
8 січня принцу Альберту Віктору виповнилось 26 років, з приводу чого в Калькутті відбулися гучні урочистості. Капітана Монтекукколі разом із його офіцерами, серед яких був і Окуневський, запросили на це зібрання як повноважних представників Габсбурзької монархії. Корабельний лікар не пропустив жодної деталі з видовища, а побачене виклав на папері в нарисі “Вечір в Індіях”: красу і яскраве мистецтво талановитих народів Індостану, неприховану продажність їхніх вождів і нікчемність сановного іменинника — “молодого, блідого, мізерного, поданого наперед модного панича в чорнім сурдуті”.
Особливу увагу українця привернули бойові танці представників однієї з тибетських народностей — сіккімців: “Так я отсе тепер, глядячи на тибетанців, не інакше представляв я собі козаків-запорожців. Ті підголені чуби тибетанців, той звисаючий оселедець, закручений зухвало коло вуха, широкий кунтуш та ще широкі шаровари, носаті жовті саф’янці, тота постать висока та одчайдушна, ті вправи в ремеслі воєннім — усе те нагадувало мені козаків-молодців”. Вони настільки зацікавили Окуневського, що він через пару днів виклопотав у капітана короткотермінову відпустку і на потязі високогірної Гімалайської залізниці виїхав до Сіккіму (тепер — однойменний штат Індії).
Звичайно, “білий пан”, яким тибетці сприймали українця, не міг у повній мірі спілкуватись із гімалайськими простолюдинами, однак знайомством з ними він залишився вкрай задоволеним: “Тут, між веселими сіккімцями, котрі так відбивали від поважних індійців, я чув себе як дома. Мені виділось, що бачу перед собою такого-то Івана, або Грицька, або Николу в такій самій клепані або кучмі, яка вживається в нас у горах карпатських. Видко, що до української крові примішалось чимало монгольських дріжджів…”.
У цій поїздці Окуневський побачив і описав усе в нарисі “У Гімалайських горах” — залізницю, що вперто повзе вгору, європейських туристів, гірське місто Дарджилінг і його народонаселення, буддійських священиків і освітлену вранішнім сонцем величну вершину легендарної гори Кінчінюнга (у сучасній українській транскрипції — Канченджанга). Його настільки вразили Гімалаї, що через декілька років він знову повернувся до цієї теми в оповіданні “Із гір Гімалайських”.
“Аврора” покинула гостинну Калькутту 14 січня і після майже двотижневого перебування в Бенгальській затоці 26 січня прибула до порту Мадрас (тепер — Ченнаї, Індія), розташованого в південній частині півострова. Ймовірно, що програма запланованих досліджень уже була виконана, і в подальшому рух корабля на батьківщину затримувався лише із заздалегідь непередбачених причин.
3 лютого корвет вийшов з Мадрасу і взяв курс на Цейлон (зараз — острів Шрі-Ланка). До порту Трінкомалі “Аврора” завітала 7 лютого і наступного дня знову вийшла в океан, щоб, обігнувши острів з півдня, зайти до головного цейлонського порту Коломбо, у якому й провести підготовку до тривалого океанського переходу.
У цей час Ярослав Окуневський уже кінним транспортом мандрував дорогами острова. Він не міг пропустити можливості побачити Цейлон не лише з моря, а й зсередини. За 7 місяців рейсу діяльність санітарної служби корабля була добре налагоджена, молодший лікар Євген Місула вже достатньо набув досвіду, щоб на декілька днів замінити свого шефа. Тому Окуневський, скориставшись добрим відношенням до нього з боку команданта Монтекукколі, отримав на декілька днів відпустку, яку провів з великою користю як для себе, так і українських читачів XIX — XXI століть. Він перетнув Цейлон декількома видами кінного транспорту і залізницею, ознайомився з визначними природними й історичними місцями острова, життєписом його людей та їхнім тогочасним проживанням. Створена ним відразу по приїзду до Коломбо серія нарисів “Впоперек Цейлону” читається з таким же, чи навіть більшим інтересом, як 120 років тому. Але різниця є, і помітна. Якщо тоді простий галичанин міг узнати про далекий острів лише із спогадів Окуневського, то наш сучасник має можливість порівнювати написане ним з багатьма іншими джерелами і зрозуміти, що його співвітчизник побачив, відчув і описав не гірше від інших, а багато в чому й краще, а головне — рідніше, тому що його погляд на життя — це наше, українське бачення сущого.
Старший лікар прибув на борт “Аврори” на другий день після того, як корвет кинув якір на рейді Коломбо. До речі, у ті часи кораблі без потреби до берега не причалювали, адже саме на кордоні між водою і сушею скупчувались найбільш небезпечні джерела міазмів — гниючі органічні речовини, а місцевих жителів з усіма їхніми хворобами, як магнітом, манило до кораблів, щоб чим-небудь поживитись. Але корвету все ж довелось пристати до причалу, щоб поповнити запаси вугілля. Ця данина технічному прогресу дорого коштувала екіпажу “Аврори”…
Два тижні — з 12-го до 27 лютого корвет стояв у Коломбо, екіпаж готувався до переходу в Аден. Тим часом до Цейлону вже дійшла інформація про епідемію так званого “російського” грипу, який нещодавно з’явився в Росії і швидко розповсюдився на Європу та Азію. На початку лютого 1890 року масова захворюваність на грип (інфлюенцу) розпочалася в Індії, на черзі був і Цейлон. Після консультацій з місцевими лікарями Окуневський зі своїми підлеглими активно готувались до найгіршого сценарію розвитку подій. Були придбані необхідні медикаменти, у тому числі саліпірин, який уже непогано зарекомендував себе в лікуванні грипу. За пропозицією старшого лікаря капітан наказав комісару (інтенданту корабля) закупити побільше фруктів, насамперед цитрусових, поповнити запаси мила і дезинфікуючих засобів, а також питної води. Звільнення моряків на берег було максимально обмежене.
Однак корвет не міг вийти в море до початку епідемії, оскільки капітан Монтекукколі отримав завдання провести з місцевою владою переговори з метою звільнення, затриманого за борги в порту австро-угорського комерційного барка “Самсон”. Перемовини виявилися вдалими, “купця” відпустили, однак дорогоцінний час було втрачено…
Через декілька днів після виходу в море в багатьох матросів відразу з’явилися перші ознаки захворювання на грип: сухий кашель, біль у горлі, загальне нездужання, висока температура та інші. Це був початок корабельної епідемії інфлюенци. За наказом капітана на “Аврорі” невідкладно запровадили надзвичайний стан, на час якого Окуневський отримав розширені повноваження.
Насамперед, матроський кубрик переобладнали в лазарет, обладнаний (по мірі можливості) постійними ліжками. У палубі прорубали додаткові люки для кращого вентилювання повітря в кубрику. Щоб не піднімати в цьому приміщенні температуру, яка сприяє збереженню вірусу грипу, машину вивели з експлуатації, а димова труба завдяки відчиненим топкам стала служити додатковим вентилюючим пристроєм. Спілкування між хворими і здоровими моряками категорично заборонялося, зате всіх постійно поїли чаєм з лимоном, мокра приборка з оцтом приміщень і палуби проводилась декілька разів на добу, регулярне миття рук з милом і полоскання носоглотки морською водою стало обов’язковим для офіцерів і матросів. Хворі на грип отримували ліки із запасів корабельної аптеки.
І все ж, незважаючи на всі прийняті заходи, побороти епідемію відразу не вдалося. Перехворіли на грип 107 моряків — половина екіпажу “Аврори”. Більшість через 5 — 7 днів одужували, а в декількох — хвороба була ускладнена запаленням легенів (пневмонією). Коли 24 березня корабель прийшов до Адена, захворюваність на грип на ньому була зведена до мінімуму. Недужі, що лікувались у лазареті, категорично відмовлялися перейти до берегового шпиталю, адже всім хотілось скоріше дістатися дому. Та й кращого лікування, ніж від Окуневського і Місули, та догляду від своїх корабельних санітарів на чужій землі чекати було не варто.
Та підступна нежить свою данину отримала. У Порт-Саїді до шпиталю відправили важко хворого на пневмонію матроса, де він того ж дня помер. Частина команди й офіцерів були присутні при його похованні на місцевому кладовищі.
Гіркі втрати на цьому не закінчились. Під час переходу Середземним морем тяжко занедужав і через чотири дні помер від зараження крові 25-річний лінієншіффсфенріх (молодший лейтенант) Герман фон Лоренц-Лібернау. “Аврора” повернула до острова Крит, де 28 квітня на католицькому цвинтарі міста Канея з військовими почестями поховали молодого австрійського офіцера.
Ярослав Окуневський важко переживав смерть близького друга і лише через сім років, коли гострота втрати притупилася, він вклав біль своєї душі в спогади “Із Криту”: “Трясла єго та пропасниця, що набрався єї в Африці. Чотири дні лежав хворий. Чотири дні? Що се? А які вони довгі, коли сидиш при постелі дорогого товариша. Боже! Боже, змилосердься!”.
Пандемія “російського” грипу продовжувалася до 1892 року. Вона забрала із собою понад мільйон людських життів, у тому числі і згаданого раніше британського принца Альберта Віктора Уельського.
Ранок 4 травня корвет “Аврора” зустрічав на вході до гавані Поли. Салют фортеці і флоту, рапорти адміралам, сльози радості від зустрічі з рідними і близькими. Окуневському випала гірка доля — передати сумну звістку матері і сестрі покійного Генріха. Пізніше він написав: “Серце мені стискалося. Я хоч і невиновний, чувся переступником, коли застукав у двері їх мешкання, щоби передати їм сю вість”.
Через декілька днів “Аврора” була переведена в резерв до наступного плавання, екіпаж розформували, офіцери після здачі звітів за рейс роз’їжджалися у відпустки по різних землях Двоєдиної монархії чи за кордон, матроси продовжували службу чи демобілізувалися у запас.
У новій гарній уніформі і доброму настрої попрощався з “Авророю” демобілізований матрос Никола. Поряд з ним дріботів на паску шестимісячний підсвинок, подарований моряку-гуцулу офіцерами корвета на почин при обзаведенні майбутнім господарством. Никола, який на кораблі доглядав за худобою, різними правдами і неправдами врятував життя своєму улюбленцю і зберіг порося від жорстокої долі, яка призначена свинячому племені на землі і в морі. Зворушливу історію їхньої дружби описав Окуневський у своєму нарисі “Николач”.
У цілому ж командування флоту визнало рейс “Аврори” досить успішним. За майже 9 місяців плавання екіпаж корабля виконав усі поставлені перед ним завдання. Корвет пройшов 18 884 морські милі, з яких 11 505 — під парусами, 6429 — під парами, а остаток — за допомогою машини і парусів одночасно. Витрачено 820 тонн вугілля. Під час плавання померло всього 2 моряки, тобто менше 1% від загальної кількості екіпажу, що набагато менше середньостатистичного показника. У ті часи людські втрати в далеких плаваннях від 5 до 10 відсотків екіпажу вважалися цілком припустимими.
Вищою оцінкою службової діяльності Ярослава Окуневського на корветі “Аврора” стала вдячність офіцерів і команди за збереження їхнього здоров’я, а багатьом — і життя. Італієць граф Монтекукколі з того часу мав велику повагу до лікаря-українця і в подальшому завжди довіряв йому відповідальні посади. Саме командувач флоту Австро-Угорщини адмірал Монтекукколі в 1909 році клопотав про призначення марінеоберштабсарцта (морського старшого штабового лікаря — капітана 1 рангу) Окуневського головним лікарем Адміралтейства в гавані Поли, тобто керівником санітарної служби австро-угорського флоту. З цієї посади, нагороджений багатьма орденами різних держав, у ранзі марінегенералштабсарцта (морського генерального штабового лікаря — контр-адмірала) він у грудні 1917 року залишив флотську службу, щоб віддати всі сили боротьбі за незалежність України. У роки визвольних змагань Ярослав Окуневський вніс свою вагому частку в справу санітарного забезпечення населення Західно-Української Народної Республіки. Після поразки у війні він оселився в брата Теофіла в містечку Городенка (тепер — райцентр Івано-Франківської області), де, уже в похилому віці, позбавлений польською владою пенсії, лікарською працею заробляв собі на життя. Завершив свій земний шлях лікар-адмірал, письменник, патріот України і довічний романтик Ярослав Окуневський 24 вересня 1929 року…
Та спробуємо перенестись назад у минуле, коли до цієї трагічної дати залишається майже 40 років. І зараз, чудовим червневим днем 1890 року молодий і гарний морський офіцер їде потягом до рідної Галичини. Попереду — все життя і три місяці відпустки, радісні зустрічі з рідними і друзями. У його валізі лежать не лише подарунки з екзотичних країн, а й декілька зошитів зі спогадами про побачене і пережите під час служби на білосніжному корветі “Аврора”. Окуневський уже вирішив, що написане ним не повинне належати лише йому. Його земляки вправі мати уяву про світ широкий не лише з творів представників інших народів, але й від своїх співвітчизників, причому, рідною їм українською мовою. А гірка доля його друга Германа Лоренц-Лібернау свідчить про швидкоплинність людського життя, опісля якого може залишитись лише скромний надгробок на чужоземному цвинтарі. Тому досить тримати свої спомини і роздуми в шухляді столу. Мабуть, вони вже мають право на особисте, фізично віддалене від автора існування…
Через нетривалий час львівська газета “День” розпочала публікувати на своїх шпальтах подорожні “фейлетони” Ярослава Окуневського, які відразу завоювали популярність у читачів. Минуло декілька років, і видавець Денис Лукіянович за згодою Окуневського видав у двох томах збірку його нарисів під назвою “Листи з чужини”.
Промайнуло ще століття, протягом якого з душі українського народу цілеспрямовано витравлювали пам’ять про його героїв, серед яких був і єдиний (!) із чималого числа адміралів українського походження флотів різних держав, який не зрікся свого народу і його мови.
Та не вдалося. Пам’ять народу значно довша, ніж строк, відведений для існування окремих режимів чи партій. У 2009 році напередодні 150-річчя Ярослава Окуневського київське видавництво “Темпора” перевидало його “Листи з чужини”. І знову, як понад сторіччя тому, ми можемо мандрувати разом з автором Індійським океаном і Гімалайськими горами, знайомитись з історією чорношкірих жителів Східної Африки і тамілів з острова Цейлон, радіти разом з ним у Святвечір і розділяти його сумування за померлим другом. І намагатись любити Україну, як любив її Ярослав Окуневський.
А ті, кому не байдужа доля Батьківщини, нехай запам’ятають і обдумають його слова, написані в Гімалайських горах у січні 1890 року: “Ті, що вічно плачуть і нарікають на судьбу свою, не знімаючи рук до праці, одиниці чи народи, — пропадають. Інакше й бути не може…”.
* * *
Наприкінці лютого до мене надійшов лист із Австрії від онука Ярослава Окуневського. Він відомий в Європі дитячий лікар, тепер уже пенсіонер, має чотирьох синів, гордиться своїм знаменитим дідом і досліджує його біографію. Отже, Ярослав Окуневський продовжує жити не лише в книгах і пам’яті людей, а й у своїх прямих нащадках…
Автор висловлює щиру подяку за допомогу: в Австрії — Егону Бальцару; в Хорватії — Бруно Добрічу (Пула) і Драгутіну Пріца (Загреб); в Білорусі — Віктору Галиня (Вітебськ); в Росії — Едуарду Журавльову (Санкт-Петербург) і Сергію Патяніну (Саров); в Україні — Роману Гораку і Ярославу Ганіткевичу (Львів), Ярославу Левкуну (Городенка), Петру Парипі (Івано-Франківськ); Андрію Гончарову (Одеса); Людмилі Ізюмовій, Борису Дворному і Роману Лапшину (Запоріжжя).