Видається з січня 2003

5 квітня 2015 р.
      
"Нафтогаз" продовжить переговори з "Газпромом" про зниження ціни на газ      Місія ОБСЄ не була на місці, коли був обстріл в районі Широкіного – Міноборони      Сили АТО спинили натиск бойовиків під Новгородським і біля шахти Дутовка      ОБСЄ не може засвідчити повне відведення важкої зброї      Найбільш складна ситуація в зоні АТО на Маріупольському та Донецькому напрямках      Донбас доводиться фінансувати в ручному режимі - Яресько      Угода з Іраном життєво важлива для міжнародної безпеки - Столтенберг      Путін не завдасть ядерного удару по країнах НАТО - The Times      
№ 18, 11.04.2012 р.

Про авіаносці і не тільки...

З історії створення і розвитку авіаносців та авіаносної авіації

 Володимир Дубовчук,
 капітан 1 рангу, заступник начальника служби Головного управління з гуманітарних питань та соціального захисту Збройних Сил України
 Олександр Скворцов,
 підполковник, начальник групи Головного управління з гуманітарних питань та соціального захисту Збройних Сил України

 Перші авіаносці, перебудовані з кораблів і суден інших типів, з’явилися у Великобританії, а потім в інших країнах наприкінці Першої світової війни. Найчастіше серед них зустрічались плавучі бази гідролітаків. Наприклад, в російському флоті був широко відомий гідроавіатранспорт “Орлиця”. У післявоєнний період британський досвід переобладнання і використання авіаносців був затребуваний і США, і Японією. Поштовхом щодо початку будування авіаносців ведучими морськими державами став Вашингтонський військово-морський договір, підписаний 6 лютого 1922 року між США, Великобританією і Японією, який обмежив тоннаж великих артилерійських кораблів, але дозволив їхнє переобладнання в авіаносці і гідроавіаносці та обмежене будівництво нових авіаносців. Вже у березні 1922 року був прийнятий на озброєння перший американський легкий авіаносець “Ленглі”, переобладнаний з вугільного транспорту “Юпітер”, а в грудні того ж року підняв прапор японський легкий авіаносець “Хосьо”, перебудований зі швидкохідного танкера. Британія почала перебудову в авіаносці лінійних крейсерів “Корейджес”, “Глорієс” і лінкора “Ігл”, США — лінійних крейсерів “Лексингтон” і “Саратога”, Японія — лінійного крейсера “Акагі” і лінкора “Кага”. Ці авіаносці згодом склали основу бойових сил флотів на початку Другої світової війни, і всі, окрім “Саратоги”, загинули в 1939 — 1942 рр.

 Перші авіаносці Британії, США і Японії — “Аргус”, “Ленглі” і “Хосьо” були дуже схожі. Перебудовані вони були з вугільних транспортів і танкерів, що мали великі трюми. Це дозволяло з мінімальними переробками розмістити ангари, майстерні, запаси авіаційного палива, бомб і торпед. Залишалось навісити злітну палубу — авіаносець готовий! Народився і відповідний термін — “флеттоп”, тобто “авіатранспорт”. Ці кораблі були не надто ефективною зброєю: невеликі розміри і швидкість, по-перше, обмежували злітно-посадочні (відповідно, й швидкісні) характеристики палубних літаків, а по-друге, не дозволяли триматися в ордерах океанських ударних з’єднань. Відсутність броні і протиторпедного захисту робило їх до того ж дуже уразливими. Але саме ці кораблі дали можливість відпрацювати всі технічні й організаційні рішення: підйому літаків з ангарів, злету, посадки, обслуговування, що згодом було успішно втілено в ударних авіаносцях. У Другій світовій усі три брали участь як авіатранспорти, доставляючи в ангарах і на палубах літаки до місць боїв. Загинули вони також, як справжні бойові кораблі: “Ленглі” був потоплений 27 лютого 1942 року біля острова Ява японськими базовими бомбардувальниками і став першою бойовою втратою серед авіаносців США; “Хосьо”, що використовувався як навчальний, 28 липня 1945 р. в результаті нальоту авіації союзників і отриманих пошкоджень сів на грунт прямо у військово-морській базі Курі.
 Поки конструкція і принципи застосування авіаносців відпрацьовувалися на перших “флеттопах”, перебудова крейсерів йшла своєю чергою. Першим вступив до бойового складу флоту у березні 1927 р. японський авіаносець “Акагі”, у листопаді та грудні — американські “Саратога” (схильні всьому давати сленгові прізвиська американські моряки назвали його “Леді Сара” чи “Стара Леді”) і “Лексингтон” (прозваний “Леді Лекс”). Колишній лінкор “Кага” став повноправним японським авіаносцем у березні 1928 року, а в травні був прийнятий на озброєння британський авіаносець “Корейджес”. Наче продовжуючи традиції перших “флеттопів”, американські і японські кораблі були багато в чому схожі: водотоннажність — 33 — 45 тис. т, швидкість ходу — близько 30 вузлів, башти з 8 — 10 гарматами калібру 203 мм (максимальний калібр, дозволений Вашингтонським договором для авіаносців), 12 — 16 гармат універсального калібру 120 — 127 мм для боротьби з міноносцями і літаками, до 24 зенітних автоматів (калібру 20 і 28 мм в американських, 25 мм у японських кораблів), легке бронювання, 60 — 70 одно- і двомісних біпланів, 2 — 3 катапульти нижче рівня основної палуби для злету винищувачів з ангарів. Така конструкція відповідала тогочасній думці, що авіаносці здатні проводити самостійні операції і навіть вести артилерійські бої.
 Слід зазначити, що “Лексингтон” і “Саратога” були конструкційно досконалішими за потенційних японських супротивників. Суцільна злітна палуба була інтегрована в силову і броньову конструкцію корпусу.
 Надбудова — “острів” — по правому борту розміщала димові труби, дві щогли, башти артилерії головного калібру, навігаційні, бойові, далекомірні пости і пости керування авіагрупою. На злітній палубі було встановлено розгінну катапульту в носі по правому борту. Щоправда, кормовий підйомник на “Лексі” і “Сарі” був дуже маленьким, що істотно знижувало ефективність використання найбільших на той момент у світі авіагруп. Японські авіаносці, хоча й були перебудовані з кораблів різного класу, були майже ідентичні. У них не було надбудов, що утрудняло керування і ведення операцій, навісна злітна палуба займала приблизно 2/3 довжини, а на баці і між баком та злітною палубою знаходилися башти артилерії головного калібру і дві коротких катапультних палуби для злету винищувачів (як в “Корейджеса”). Літаки зберігалися частково у відкритих ангарах. Дуже невдалою була конструкція димових труб — розташовані збоку, вони заважали дати максимальний хід або задимлювали зону посадки, причому на “Кагі” конструкція була ще складнішою — дві довгі труби йшли по бортах під рівнем літної палуби аж до корми. А в бортах обох авіаносців розташовувалися каземати з 203-мм гарматами. Здавалось, така система артилерії “наказала довго жити” ще у XIX столітті!
 У ході регулярних військово-морських навчань за участі авіаносців уже до початку 30-х років стало ясно, що вони занадто уразливі для ведення самостійних боїв і тепер їхня роль зводилася до авіаційного забезпечення дій ударних флотилій під захистом есмінців і великих кораблів. Тому, а також зважаючи на обмеження, встановлені Вашингтонським договором на сумарний тоннаж авіаносців, споруджуються кораблі менші розміром, без артилерії важкого калібру і броні. 9 травня 1933 року прийнятий від промисловості японський легкий авіаносець “Рюдзьо” з 36 — 40 літаками, а 4 червня 1934 року — американський “Рейнджер” з 72 — 86 літаками. Це були перші “справжні” авіаносці, закладені саме як авіаносці (у 1929-му і 1931 роках, відповідно). “Рейнджер” був певним кроком назад у конструктивному відношенні: навісна палуба, один підйомник (замість двох в “Саратоги” і “Лексингтона”), що в майбутньому негативно вплинуло на його бойову ефективність. Хоча він і був єдиним великим авіаносцем США в Атлантиці з 1942-го по 1944 рр. та успішно діяв від Ісландії і Норвегії до берегів Марокко і Золотого Рогу, але в основному використовувався як авіатранспорт та корабель авіаційної підтримки десантів. У липні 1944 року “Рейнджер” був перекинутий на Тихоокеанський театр воєнних дій, де використовувався для навчання пілотів нічних винищувачів до кінця Другої світової.
 У тому ж 1934 році у США були закладені два нових ударних авіаносці: у травні — “Йорктаун”, а в липні — “Ентерпрайз”, що були зараховані до бойового складу флоту США, відповідно, у 1937-му і в 1938 роках. “Ентерпрайз” пройшов усю Тихоокеанську війну і став найуспішнішим бойовим кораблем в історії США. Ці авіаносці відрізнялися від “Рейнджера” інтегрованою палубою з кормовим звисом, посиленим бронюванням, і, відповідно, на третину більшою водотоннажністю. Але нова конструкція енергетичної установки забезпечувала їм хід у 33 — 34 вузли. Димоходи виводилися в одну трубу на “острові”, як в “Саратоги”, і сама конструкція надбудови була покращена.
 Ці кораблі стали першими, основною зброєю яких вже визнавалися літаки, чисельність яких виросла до 81. Три підйомники, дві палубних і одна ангарна катапульти ефективно забезпечували швидкий підйом цієї авіаційної армади у повітря. Останнім американським авіаносцем, закладеним у квітні 1936 року у рамках обмежень Вашингтонського договору, став “Уосп” — вимушено зменшена копія “Йорктауна”. Однак, пожертвувавши бронюванням і швидкістю ходу, довели кількість літаків до 84, а катапульт — до 4, щоправда, при двох підйомниках. Прийнятий до складу флоту у квітні 1939 року, вже з липня 1940 року “Уосп” вступив у війну проти Третього Рейху. Він супроводжував атлантичні конвої і доставляв винищувачі P-40 “Хокі” в Ісландію й Англію, а пізніше разом з “Іглом” доставляв англійські винищувачі “Спітфайр” на о. Мальта.
 Імператорська Японія відповіла закладкою 20 листопада 1934 року і введенням до ладу 29 грудня 1937-го авіаносця такого ж класу — “Смічу”, а 5 липня 1939 року був прийнятий на озброєння авіаносець-близнюк — “Хірю”. “Острів” на “Смічу” розташовувався по правому борту ближче до носа, перед похилими димовими трубами, виведеними вниз, а на “Хірю” — по центру лівого борту. Внаслідок того, що Японія, плекаючи плани домінування в азіатсько-тихоокеанському регіоні, вирішила вийти за обмеження тоннажу великих кораблів, проігнорувавши ІІ Лондонську конференцію 1936 року, “Хірю” мав більшу водотоннажність і більш сильне озброєння. Обидва авіаносці мали швидкість понад 30 вузлів, довгі інтегровані палуби з 3 підйомниками, могутнє для того часу зенітне озброєння. Конструкція виявилася настільки вдалою, що послужила базою для наступних японських авіаносців класів “Сьокаку” і “Хійо”. Але незважаючи на збільшені розміри і “Смічу”, і “Хірю” поступались “Уоспу” за чисельністю літаків — мали всього 73 (з них 16 запасних зберігались у розібраному виді в трюмах), а катапульти зовсім були відсутні.
 На відміну від США плани підкорення чисельних архіпелагів з гористими, зарослими джунглями, берегами змушували Японію продовжувати будувати і гідроавіаносці. У тридцяті роки були закладені чотири гідроавіаносці з 4 катапультами і 20 — 25 гідролітаками на кожному. Згодом досвід бойових дій на морі показав низьку бойову ефективність, а скоріше — повну безпорадність гідролітаків в сутичках з палубною авіацією США. Внаслідок цього обидва головних корабля серії (“Тітосе” і “Тієда”) були переобладнані в легкі авіаносці, а два наступних (“Мідзухо” і “Ніссін”) стали носіями міні-субмарин.
 До середини тридцятих років Японія і США цілком витратили “ліміт” на тоннаж авіаносців, обумовлений Вашингтонським (1922 р.) і Лондонським (1930 р.) договорами, і тому приступили до модернізації авіаносців. Необхідність у ній, головним чином, була викликана бурхливим розвитком авіації. Збільшені швидкості злету і посадки підвищили вимоги до розмірів палуб, конструкцій гальмових тросів і катапульт, покращення показників дальності польоту та бойового навантаження змінили потреби в авіаційному паливі і зброї (бомбах, торпедах). Відтак у 1934 — 1936 рр. пройшли модернізацію всі “старі” авіаносці США, а в 1936 — 1938 рр. — і Японії. В останніх у першу чергу виправлялися очевидні конструкційні недоліки: так, “Акагі” і “Кага” одержали довгі суцільні палуби, закриті ангари, надбудови — “острівці” з бойовими рубками — були перероблені димовідводи. З обох авіаносців були зняті башти головного калібру 203-мм. “Кага” пройшов модернізацію першим і навіщось одержав додаткові казематні 203-мм гармати. Кількість літаків на японських авіаносцях збільшилася на третину — до 91 на “Акагі” і 90 на “Кагі”, що відповідало чисельності авіації на модернізованих “Сарі” і “Лексі”.
 Під час модернізації зі “Старої Леді” зняли ненадійні палубні катапульти і... нічим їх не замінили! Малі розміри і вантажопідйомність ліфтів “Саратоги” фактично звели до нуля його бойову ефективність, аж до модернізації 1944 року, коли були встановлені дві гідравлічних катапульти у носовій частині корпусу.
 Модернізований “Акагі” у червні 1941 р.: суцільна злітна палуба, димовідвід у центрі правого борту, “острів” по лівому борту.
 У зв’язку з виходом Японії з договорів про обмеження морських озброєнь вже в грудні 1937 року в межах “Четвертої програми поповнення флоту” був закладений новітній ударний авіаносець “Секаку”. Другий авіаносець з цієї серії — “Дзуйкаку” — був закладений у жовтні 1938-го. “Секаку” (перекладається як “Ширяючий журавель”) і “Дзуйкаку” (“Щасливий журавель”) стали основою ударних сил Імператорського флоту з першого дня війни і до осені 1944 р.
 “Секаку” був прийнятий до бойового складу флоту у серпні, а “Дзуйкаку” — у вересні 1941 р. “Журавлі” були грізною зброєю. Зовні схожі на збільшеного “Смічу”, за водотоннажністю і розмірами вони значно перевершували американські авіаносці класу “Йорктаун” і новітні британські авіаносці типу “Ілластрієс”. Чотири турбозубчасті агрегати сумарною потужністю 160 тисяч кінських сил обертали 4 трилопатевих гвинти та забезпечували хід до 34,5 вузла і дальність плавання до 9700 миль економічним ходом у 18 вузлів. Посилений броньовий захист бортів та ангарних палуб, поліпшений протиторпедний захист доповнювалися сучасними системами забезпечення живучості і непотоплюваності. Заради справедливості відмітимо й істотні конструктивні недоліки: злітна палуба не була броньованою, а на ній і під нею розташовувалися пости заправлення та озброєння літаків, що згодом при влученнях бомб призводило до пожеж. Могутнє зенітне озброєння включало 16 універсальних гармат калібру 127 мм із чотирма централізованими постами наведення (американські авіаносці мали по два пости, і навіть розроблюваний на той час проект “Ессекс” передбачав стільки ж), 12 триствольних 25-мм автоматів із шістьма постами наведення. Таким чином, зенітна артилерія могла зосереджено вести вогонь по десятку повітряних цілей у радіусі до 5 кілометрів. Під час війни зенітне озброєння постійно підсилювалося: з липня 1943 року “журавлі” давали шквал вогню вже 70 25-мм стволами, а влітку 1944-го “Дзуйкаку” одержав ще 26 25-мм гармат і 8 установок по 28 некерованих зенітних ракет калібру 120 мм. Щоправда, точність стрільби тогочасними некерованими ракетами забезпечувала тільки випадкові влучення в літаки, тому справляла скоріше психологічний ефект на пілотів. Але якщо перечитати мемуари учасників Великої Вітчизняної війни, то там можна знайти багато спогадів про те, що залпи нашої легендарної “Катюші” в перший період війни лякали радянських солдатів не менше, ніж німецьких.

 Повна версія - на сторінках журналу




Версія для друку

Для додавання коментарів, будь ласка, авторизуйтесь.

Логін:
Пароль:
Якщо Ви ще не зареєстровані, пройдіть миттєву реєстрацію
Архів